-Ви вже повернулися?- запитала Нінель, забираючи з побитих зморшками рук кошик з різноманітними суцвіттями.
-Так, доню.- Параска Степанівна, як завжди, по-материнські поцілувала Нінель в чоло.- Нині досить прохолодно, рослинки теж поховались від холоду, рано ще їм тягнутись доверху. Але те, що знайшла, нам згодиться. -з посмішкою доброї чарівниці примовляла жінка, перебираючи руками свою здобич. В свою чергу, Нінель нервово розтирала долоні, не знаючи, як сказати літній жінці про стан Анатолія, знаючи, як Параска Степанівна переживає за сина.
-Проходьте, в мене вже обід готовий. - натягнуто посміхнулась вона, але її співрозмовниця була недурною жінкою і відразу ж зрозуміла, що з Нінель відбувається щось не те.
-Нінулю, доню, щось трапилось? Ти якась схвильована...- говорила літня жінка, бачачи що на обличчі Нінель немає ні кровинки. Цей день виснажив її. Спочатку вона допомагала літній сусідці, а згодом, приводила до тями Анатолія.
-Та трохи день складним видався. Та й видно, що погода змінюватись буде. - якось ніяково посміхнулась Нінель.
-А де Толя? - запитала жінка, коли Нінель допомагала знімати їй пальто.- Вже повернувся?
-Так.- ствердно сказала жінка, вішаючи пальто в шафу. - Важкий був день, стомився, пообідав, і ліг задрімав.
-Знову спина. - літні жінка не запитувала, вона стверджувала. Нінель важко зітхнула і опустила очі, кивнувши, наче школярка, яка провинилася.
-Я... Дала йому зілля, зробила легенький масаж, він задрімав.- ледве чутно сказала жінка, заварюючи чай в старому, алюмінієвому чайничку. Замість того, щоб відпочити, Параска Степанівна почала поратися біля печі. Не так, як для справи, як для того, щоб Нінель не побачила її сліз. Запала глибока мовчанка, кожна з жінок займалась своєю правою, поки Нінель не побачила, як плечі літньої жінки почали здригатися від ридань. Відклавши в сторону всі справи, вона підійшла до літньої жінки та обійняла її за плечі. Вона е знала, які слова зможуть втішити згорьовану матір, тому чекала, коли Параска Степанівна заговорить першою.
-Багато чого мені довелось пережити. Багато в чому я була не права, чинила неправильно. Знала. Знала, що за це прийде мить розплати. Але ніколи не думала, що... За це доводиться розплачувався не лише моїй донечці, але й синові...- сказала Параска Степанівна, витираючи свої сльози, а Нінель сиділа поряд з нею і гладила жінку по руці.
-Ваш син - чудова людина. Ви можете пишатися ним. - абсолютно впевнено сказала Нінель, відчуваючи, що в її серці таки є місце для Толі. І це була не лише вдячність. Це було кохання. Нінель не знала, чи відчувала його раніше. Але зараз це «раніше» не мало для неї ніякого значення. Важливим було лише «зараз»...
* * *
Чи варто казати про те, як погано дитині без мами? Незалежно від віку ми самі линемо до них за порадою, добрим словом, нам хочеться материнської ласки,яка захищає, дарує віру, зцілює зранену душу та надихає. А що вже казати про малесеньку дівчинку, дитину, якій мама на даний час - найнеобхідніша людина? Здавалось, що за ці декілька місяців маленька Марійка подорослішала зразу на декілька років. Психологи, яких запрошував Артем, розповідали йому багато випадків реакції дітей на втрату одного з батьків. «Але такого ми ще не бачили...» - розводила руками жінка- психолог, марно стримуючи сльози після бесіди з Марічкою, яка розповідала їй про те, що щоночі дівчинці приходить уві сні мама, переконує її, що скоро повернеться і просить турбуватися про маленького братика. В бесідах з психологом дівчинка декілька разів вскакувала «Петрик плаче! Мені потрібно до нього!» і миттю мчала до дитячої. Дивно - але навіть тоді, коли няня з бабусею не могли впоратися з вередливим малюком, в якого вже почали прорізатися зубки, то варто було Марічці лише з’явитися, стиснути у своїй долоньці крихітне рученятко братика та заспівати ту колискову, яку малюкові завжди співала мама, як він миттю заспокоювався і засинав.