-Дуже приємно. Зрозуміло. Сину, можна тебе на декілька слів? - делікатно, але з натиском сказала жінка і Артем відразу ж зрозумів,що мати налаштована серйозно і не на жарт, тому, перекинувшись декількома словами з Лілеєю, він попрямував до матері. Лілея ж, в свою чергу, усім виглядом показала, що її не на жарт образила безцеремонність господарів по відношенню до гості, однак, для неї це було, і якомусь сенсі, і в плюс. В той час одна з гувернанток внесла чашки з кавою та вийшла. Оглянувшись навколо і побачивши, що за нею ніхто не спостерігає, вона дістала з сумочки маленьку ампулу, акуратно відкрила її і вилила вміст в одну з чашок, яка мала належати Артему. Так само непомітно вона заховала порожню використану ампулу в сумочку і знову випросталась на дивані, наче нічого й не сталось.
-Мамо, я тебе слухаю. - сказав чоловік, уважно спостерігаючи за пополотнілою матір’ю, яка з німим докором подивилась на сина.
-Ти що ж це робиш?- з гіркотою запитала жінка, подивившись на сина таким поглядом, що йому вмить стало не по собі.
-Мамо, ти не подумай нічого поганого! Лілея - просто практикант, я допомагаю їй і... Ти ж знаєш, що мої почуття до Олі... - почав було Володарський, але мати його миттю перебила.
-Та до чого, чорт забирай, тут ця дівка?! Те, що ти привів її в наш будинок і вона себе веде тут хтозна як - це півбіди! А те, що ти абсолютно забув про власних дітей... - не закінчила жінка, щоб стримати сльози, яки бриніли в її голосі.
-Мамо, ти ж знаєш, що я працюю заради їхнього блага і... - почав було виправдовуватися чоловік, однак, ці тези звучали занадто слабко, після чого Олена Михайлівна продовжила:
-Працює він! А про те, що дітям окрім дорогих іграшок і цих ваших гаджетів, потрібна батьківська любов і увага, ти не забув?! - з гіркотою запитала вона. - Коли в будинку була Оля, вона хоча б трохи тримала тут порядок, а зараз... Ти знаєш взагалі, що відбувається з твоєю донькою?!
-А що з Марійкою? - здивувався Артем. - Мені няня ні на що не скаржилася, дівчинка повністю здорова і...
-Повністю здорова.. - гірко усміхнулась Олена Михайлівна, витираючи сльози: - А те, що вона плаче щовечора, це нічого не означає?! Чи ти і цю проблему повісиш на своїх новомодних психологів, які тільки душу дитині ятрять?! Те, що вона плаче щовечора і боїться, що й тато її розлюбить і покине, це так, рутина по-твоєму?! Їй батько потрібен! Любов твоя, а не няні і іграшки, невже ти не розумієш?!
Артем стояв, повісивши голову, неначе школяр- відмінник, який раптом отримав двійку з надважливого для нього предмету і навіть не знав сам, що сказати в своє ж виправдання. Він і справді відчував себе винним перед Олею, дітьми, матір’ю і, якщо взяти до уваги його адвокатський досвід, то він чудово розумів, що все його слова зараз можуть бути використані проти ж нього самого. Однак, він таки шукав слова, якими міг пояснити свою поведінку.
-Я не знав цього. Мамо, ти знаєш, яка в мене робота, я повинен все сам контролювати. - Артем навіть трохи підвищив голос, бо нерви й справді здавали. - А плюс до всього пошуки Олі і...
-Робота в нього! Ми теж працювали, ми теж вас забезпечували. Ба більше - я сама тягнула все на собі після смерті твого тата! - схлипнула Олена Михайлівна. - Але пригадай, в мене завжди був час забрати тебе з садка, заштопати тобі сорочку, почитати казку. І ніякі няні, гувернантки та психологи мені не допомагали! Добре, ти можеш сказати, що ти батько, але сину.. - Олена Михайлівна зі слізьми на очах стиснула руку сина. - Зрозумій... Ти - єдине, що в них залишилося, єдиний їхній острівок щастя. Вони дуже потребують твого тепла, спілкування з тобою. Щоб ти знав, твоїй доньці не потрібні ніякі іграшки! Вона б все свої ляльки віддала лише за те, щоб татко поцілував її перед сном, я вже не говорю про те, щоб почитав казку! А як вона веде себе з Павликом? Наче доросла! Знаєш, що вона мені сьогодні сказала? - задала риторичне питання сину Олена Михайлівна, коли Артем відвів зволожені очі. - Що вона не має права плакати, бо їй треба турбуватися про братика! Дитині п’ять років, Артеме! А вона веде себе так, наче вони з братом одні в усьому світі! І це при живому батькові! - вже не стримуючи плач, говорила с гіркотою і біллю за рідних онуків літня жінка. В свою чергу, Артем нарешті знайшов в собі сили подивитись на маму.
-Пробач...- тільки й сказав він.
-Пробачення не в мене треба просити, а в дітей! В Марійки, в Павлика! Особливо, в Марійки! Хоча, вона не тримає на тебе зла, вона чекає тебе, дуже чекає. - Олена Михайлівна хотіла було ще щось сказати, однак, тут почувся нагорі плач маленького Павлика, а за ним і ніжний голос Марічки, яка наспівувала братику колискову. - Там Павлик прокинувся, піду я нагору...- заметушилась жінка.