* * *
-Артеме! - вона скрикнула це ім’я, вскочивши у ліжку серед ночі. Нінель не розуміла, що це відбувалось там, уві сні, але знала, що кличуть її. «Олю.. Олю... Кохана... Допоможи...» - звучало, ніби через пелену. І вона бігла, вона знала, що змушена допомогти, знала, що її допомоги чекають, однак нічого не могла зробити. Оля. Це кликали її. Саме її. Сумніву не було. Ось чому це ім’я викликало в неї таку реакцію. Тому, що це було її власне ім’я. Ім’я Жінки Без Минулого. Оля. Ольга. Олечка. Однак, чомусь від цього імені в неї застигала в жилах кров і завмирало все всередині. Тому, що уві сні вона чула ще один голос, який кликав її. Уїдливий, солоденький голосочок пожадливого хижака. Великі, масні руки, які ковзали по її тілу, і та посмішка. Жорстока, нещадна посмішка переможця, мисливця, в міцних руках якого все тріпоче поранена, знесилена жертва, у якої вже немає змоги боротися. Боротися за власне життя. Нінель сіла на ліжку, згорнулась калачиком і міцно вчепилась тремтячими пальцями в волосся, масажуючи скроні. Так, вона хотіла все згадати, однак, не з цього... Не з тих моментів, які б кожен на її місці хотів би забути. Забути назавжди і ніколи до них не повертатися. Чому вона? Чому з нею? Чому саме зараз, чому в цю ніч? Темний салон автівки, гучна музика, запах спиртного, від якого неймовірно крутилась голова і ті сильні руки, від яких неможливо було викрутитися. І біль. Пекучий біль, що пронизав все її тіло блискавкою, гарячим, пекучим струменем. «Ну-ну... Ти ж гарна дівчинка, не пручався...» - знову той самий солодкий медовий голос лунав у вухах і розривав свідомість. А потім... Пустир, кров, холод і... Кінець. Незворотня мить. Напевно, це й була та мить, коли померла Ольга і народилась Вона Нова. Народилась Нінель.
Однак, навіть не ці страшні спогади зараз турбували жінку. В голові все лунав той голос, до болю знайомий голос, який просив, благав про допомогу. Вона знала цей голос, вона чула його безліч разів. Це був голос не просто її близької, а коханої людини. «Олю... Олю... Врятуй мене... Допоможи..» - дзвінко лунало в її голові і, застогнавши, жінка знову почала тремтячими руками масажувати собі скроні. «Ти сильний... Ти впораєшся... Я з тобою... Вибирайся... Вибирайся...» - напружено подумки говорила вона зі своїм уявним співрозмовником. В скронях неймовірно пекло, а перед очима з’явилась абсолютно чітка картинка: простора кімната з багатою обстановкою і чоловік, який лежав на підлозі без свідомості, схопившись за серце. Саме він кликав її. Саме він потребував її допомоги. І вона не має права зараз схибити.
-Господи, допоможи... Допоможи рабові твоєму Божому Артему... - шепотіла жінка і по її тілу вкотре пройшов розряд струму. Артем. Так, саме так звали чоловіка, того чоловіка, який кликав на допомогу. Перед очима, немов кінострічка, пробігли моменти: перша зустріч - в парку, грабіжники, відважний хлопець з великими карими очима. Гарна музика, свічки та блискуча каблучка на її безіменному пальчику. Потім простора дитяча кімнатка, голос дівчинки та плач немовляти. Саме ці дитячі голоси кликали її щоночі уві сні. Голосі її рідних дітей, її малюків, які зараз десь страждають без неї. - Господи... Господи... - плакала жінка. В кімнату квапливо вбіг сонний Анатолій, якого розбудив дзвінкий жіночий плач і миттю кинувся до жінки.
-Нінель! Нінель, що трапилося? - почав відчайдушно запитувати він, взявши жінку за руки. Пара карих, заплаканих жіночих очей якимось відсутнім поглядом втупилась в нього.
-Я не Нінель... - хрипло прошепотіла Ольга.
-Що?! Ти... Ти все згадала?! - ошелешений Толя не знав, як реагувати на це.
-Так... Я згадала... Я не Нінель... Я Ольга... Ольга... - пересохлими губами прошепотіла жінка. В ту мить все попливло у неї перед очима і земля захиталась під ногами. Ольга втратила свідомість, ковзновуши просто на руки Толі.
-Господи!! Сонечко... Нінель... Олю.. Отямся!! Отямся!!- почав несамовито кричати чоловік, легенько б’ючи жінку по щоках.
-Артем... Артем... Де ти?.... Знайди мене.. Знайди... - шепотіла жінка. А у Анатолія всередині все стиснулося. Тепер його Нінель не належала йому. Тепер вона з Жінки без минулого перетворилась в Ольгу. Перетворилась в саму себе, бо згадала все....
* * *
Він лежав долілиць на холодному кафелі просторового кабінету біля каміну. Як вдалося не вдаритися головою- було цілковитою загадкою. Артем хотів зробити хоча б подих, але в нього нічого не виходило- всередині все ніби горіло вогнем. Треба було вставати, опановувати себе, але в нього нічого не виходило. "Тобі потрібно взяти себе в руки... Ти не маєш права розкисати.. Заради матері і заради дітей. Ти- єдина рідна душа та опора, яка в них залишилася..." - вперто говорили йому залишки свідомості. В грудях неймовірно пекло, серце то шалено гупало, то затихало, перед очима пелена. Було страшно. "Це кінець?.."- запитав сам у себе чоловік.- "Це все?... Невже моє життя обірветься на настільки безглуздій ноті?... Що буде з дітьми?.. А мама?... Я був не найкращим сином, але... Їй потрібна опора..." У свідомості, яка грала у нього перед очима шаленим калейдоскоп проминали спогади. Правду кажуть, що коли людина опиняється на краю безодні, у неї перед очима пробігає все життя. Знайомство з Олею. Весілля. Сімейні радощі і, нарешті, зникнення. В вухах, наче, набат звучали його ж слова: "Якщо Олі немає на цьому світі, тоді навіщо жити мені?!"- сказав він у відчаї в один з днів, коли пошуки коханої найкращими детективами столиці не давали ніяких результатів. Тепер до нього дійшло усвідомлення того, яку силу іноді мають наші слова. «Де ти?... Знайди мене... Знайди...» - чув він у вухах відчайдушний шепіт і цей голос він ніколи не зможе сплутати ні з чиїм іншим. Це був голос Ольги, його рідної Олечки, першого і єдиного кохання його життя, тієї, завдяки якій його серце билося і співало. І без якої воно почало нити, тиснути, не бачачи сенсу в подальшому існуванні. І, врешті-решт, втомилось. Втомилося без неї. «Це станеться... Просто зараз станеться...» - це була єдина абсолютно чітка думка, яка проминула в його голові перш ніж він остаточно втратив свідомість. Все навкруг накрила темрява і Артем остаточно втратив здатність відчувати...