-Чудово! - на обличчі чоловіка з’явилась не просто хижа, а радісна, переможна посмішка і він навіть замугикав щось собі під ніс. Така поведінка вразила навіть цинічу Лілею - це означало, що їй хоча б щось людське ще було притаманне. Він подивився кудись в далечінь і задоволено забарабанив пальцями по керму. Лілея вражено подивилась на співрозмовника, але приховала свій шок за скептицизмом.
-Тобі його зовсім не жаль? - запитала вона, намагаючись пустити у свій голосок якомога більше іронії. - Але ж він не чужа тобі людина...
-Жаль?!- повітря сколихнув жорстокий чоловічий сміх. Рубіновим вогником в темряві салону дорогої автівки спалахнула цигарка. Від такого сміху стало не по собі навіть Лілеї.- А мене хто-небудь жалів в цьому житті?! Коли я в інтернаті на дірявому ліжку спав?! Коли мене усиновила родина пияк лише для того, щоб я був у них рабською робочою силою?! А в цей час мій... - чоловік скрипнув зубами. - Братик, як сир у маслі, катався - і освіта йому, і любов! Та цей тепличний матусин синочок і життя не бачив!- гнівно крикнув чоловік, а його вилиці заворушились від люті.- Тепер кожен отримає сповна! Те, що заслуговує! - чоловік на мить замовк, а потім поглядом володаря оглянув свою супутницю з голови до ніг, особливо закцентувавши увагу на пишному бюсті, а Лілея відразу ж помітила цей його погляд і вкотре розіграла ситуацію на свою користь.
-В нас обох був деньочок не з легких. Може... - дівчина звабливо всміхнулась.- Поїдемо і розслабимося, м?
-Принцесо, а тобі неможливо відмовити! - сальною посмішкою знову ковзнув чоловік по всіх принадах своєї співрозмовниці.
-Ну, тоді... Як завжди, до тебе? - посміхнулась Лілея, миттю забувши про всі свої «подвиги» та муки сумління.
-А це ми з задоволенням! - сказав чоловік і через мить машина, загуркотівши мотором, зрушила з місця.
* * *
-Нінель... Точніше.. Олю, я не розумію, куди ти зараз збираєшся проти ночі? - намагався вгамувати Ольгу Анатолій, розгублено спостерігаючи за тим, як жінка квапливо бігає туди-сюди по кімнаті, одягаючись. Було чутно, як по шибках барабанить дощ. - На вулиці темрява, дощ, вітер...
-Це неважливо... - важко дихаючи, відповіла жінка, на мить зупинившись. -Я повинна йому допомогти! Я повинна зробити хоча б щось!
-Що? Що ти можеш зробити? - говорив Толя з Ольгою, наче з маленькою дівчинкою.
-Не знаю. Я просто відчуваю, що йому погано... - збуджено торохкотіла жінка, застібаючи блискавку на светрі. Анатолій, в свою чергу, втомлено зітхнув.
-Добре. І куди ти підеш? Шукати в темряві примарного страждальця? Олю, ми ж не маленькі діти! - говорив він, в той час, коли жінка просто дивилася в одну точку.
-Я знаю, що ноги приведуть мене самі. Я бачила там, уві сні будинок. І він мені знайомий. Не просто знайомий. Я там раніше жила. - чеканила Ольга, немов робот і від її тону Анатолію стало трохи не по собі - він навіть було подумав, що жінка через нічні жахіття втратила здоровий глузд. Хтозна, що їй довелося пережити там, в минулому житті і який відбиток ці спогади залишать на її психіці та здоров’ї. Толя рішуче встав з краю ліжка, підійшов до жінки і ніжко взяв її за передпліччя, а потім пильно подивився в очі.
-Сонечко, ти впевнена? - м’яко запитав він.
-Абсолютно! - Ольга всім своїм виглядом показувала, що всі ці запитання її бісять. - Я давно хотіла згадати минуле, нарешті, це сталося!
-А ти впевнена, що була щаслива там, в своєму минулому? Що була щасливою Оля? - запитав він і, судячи з розгубленого вигляду Ольги, зрозумів, що поцілив в саме яблучко.
-Я... Я не знаю.. Однак, якщо в мене були діти, то напевно була... Адже, материнство - це апріорі щастя... - стиха сказала вона.
-А зараз ти нещасна? - раптом запитав Анатолій, не зводячи пильного погляду.
-Ти про що?.. - запитала Нінель, у якої забило дух.
-Ти нещасна поруч зі мною? Що ти відчуваєш, моя Галатеє? - з гіркою посмішкою запитав Анатолій. Ольга ковтнула клубок, який стискав її горло.
- Знаєш, я достеменно не пам’ятаю свого минулого, однак... Знаю, що в теперішньому, як би не повернулося моє життя, навіть якщо в нього увійде минуле, ти займатимеш в ньому особливе місце.. - прошепотіла жінка, пильно вивчаючи кожну рису його мужнього обличчя, вдивляючись в завжди такі засмучені очі. І такі вже настільки рідні для неї... Вона провела рукою по його щоці і зрозуміла для себе, що любить його. Це не було коханням поки що, не пашіло пристрастю, це почуття лише зароджувалося, неначе маленька брунька навесні, готуючись скоро забуяти квітом. Так і кохання готувалося пустити плоди в її серці. Кохання до чоловіка, який її врятував, який ніс на руках прямо до будинку, чоловіка, з рук котрого вона пила цілюще зілля і приймала їжу, котрий серед зими приносив квіти до її ліжка, щось розповідав та переконував, що треба жити і рухатися далі, коли вона сама не була впевнена, напевно, ні в чому.