вести і вкласти спати, чув голос покоївки, яка викликала «Швидку» для господаря дому голосом, який постійно зривався, чув гул самої карети «Швидкої Допомоги», голоси лікарів, які страшним гулом накладалися на голосіння його матері. Все відбувалося, наче в високо бюджетній Голівудській мелодрамі, і Артем розумів, що не хоче йти з життя просто зараз – так пафосно, гучно, трагічно. Не так він хотів закінчити своє життя, не в той час, коли, здавалося, попереду стільки успіхів та звершень. Він відчайдушно кричав, хотів заспокоїти матір, однак, усвідомив, що того крику насправді ніхто не чує. Всі скучкувалися над його нерухомим тілом і намагалися хоч якось допомогти. -Розійдіться! Будь ласка, відступіться на декілька кроків. Нам необхідно оглянути пацієнта! – почувся м’який і наполегливий голос фельдшера «Швидкої допомоги». Лікар нахилився над Артемом і почав оглядати нерухомого чоловіка, в надії почути пульс. – Пульс є, але слабкий. Давайте два кубики Адреналіну.- сказав він і його колеги миттю начали виконувати доручення. Потім фельдшер подивився на ридаючих жінок. – Так, шановні, я прошу Вас, покиньте кабінет, нам треба працювати! -Ні! Я нікуди не піду! Я буду з ним! Артемчику! – Олена Михайлівна кинулася до сина, але її вчасно зупинили дві пари чоловічих рук. -Шановна… Жіночко.. Будь ласка, ходімо зі мною, Ваш син в надійних руках, йому допоможуть.- м’яко сказав один з лікарів і йому вдалося вивести нещасну жінку за двері. «Другий» Артем хотів було ринути за матір’ю, однак, його ніби затягнуло в пелену. Він опинився у якомусь незнайомому місці, наповненому не то димом, не то туманом. «Це все? Все закінчилося? Невже для мене це кінець?!»- подумав він, здивовано роздивляючись навколо, неначе дитина, яка опинилася в незнайомому для себе місці. Один Бог знає, скільки часу він провів ось так, розгублено блукаючи, аж доки не почув голос, який кликав його… -Артеме…- це був не просто знайомий, а до болю рідний голос. Голос, який він впізнав би серед багатьох інших. Голос жінки, котру він кохав і кохає все своє життя. Голос жінки, яка складала сенс його існування, яка була його всім, сонцем, повітрям, життєдайним джерелом. Озирнувшись, Артем побачив, що Оля стоїть в двох кроках від нього, однак, чомусь не наважується підійти. Така ж красива, ніжна, тендітна, в білій, легкій сукні та з пасмами волосся, що спадало на плечі- такою вона була на їхньому першому побаченні і такою назавжди закарбувалась у його серці. -Олю.. – майже благоговійно прошепотів Артем, поступово наближаючись до жінки. Як довго він мріяв про цю зустріч, з яким солодким болем на серці він чекав її. Здавалося, що Артем ось-ось збожеволіє від щастя. – Я так чекав… Так чекав нашої зустрічі… Хоча б тут ми будемо разом.. – сказав він, протягнувши руку на зустріч коханій, однак, Ольга навпаки відвернулась і наче відсахнулась від чоловіка. -Не зараз, Артеме, не зараз… - ледве чутно сказала вона, здавалося, що жінка кудись поспішає. – В нас мало часу… -Але чому?! Чому?! – ніяк не міг зрозуміти Артем. – Я так довго чекав цієї зустрічі. Я знав, що знайду тебе. І навіть те, що мені доведеться піти з життя раніше… -Ні, Артеме…- перебила його Ольга, яка все так само трималася на дистанції, ніби її щось стримувало і вона не могла підійти до коханого. – Для тебе поки що ці двері закриті. Саме тому я тут… -Закриті?! Як це?! Як так відчайдушно намагався знайти тебе, бути поряд, що… -Ти повинен жити, Артеме. Повинен. – говорила Оля, дивлячись йому прямо у вічі. - Повинен жити ради наших дітей, заради нас…- нарешті вона наблизилась і навіть легенько провела рукою по його щоці. За мить до того Артему здалося, що в ту мить в нього пробіжать по тілу мурахи, однак, він відчув легкість і навіть тепло. Те тепло, неймовірне тепло, яке завжди випромінювала його Оля. Від того тепла одночасно ставало і легко, і щемно на душі.- Ти повинен бути щасливим… -Моє щастя неможливе без тебе. – сказав Артем, дивлячись Олі прямо у вічі, і раптом його голос затремтів. Ольга, в свою чергу, сумно посміхнулася, однак, у цій посмішці було і якесь дивне світло. -Ти ще будеш щасливий… - сказала вона кришталевим голосом. – Ти повинен жити заради наших дітей… -Я розумію.. Розумію, кохана… Обіцяю, боротимусь заради них, просто… Я досі не змирився, що ти так раптово пішла і.. – почав було Артем, однак, Оля його не перебила. -Я нікуди не пішла. – якось на диво спокійно відповіла Оля. -Не пішла?... – ледве чутно вимовив Артем, який не знав, чого очікувати. –Але ж… - він не знав, як реагувати на слова коханої.- Я бачив твій… -Так, ти бачив тіло, але ніхто ні на що не може дати точної гарантії. Я жива, я на землі і тримає мене саме твоє кохання і наші діти. Однак, без твоєї допомоги мені буде складно. Тому, я прошу тебе – доклади всіх зусиль, живи! Живи заради дітей – їм так необхідний батько. Живи заради нас – ти необхідний мені. – Ольга дивилась прямо у вічі коханому і Артем готовий був поклястися, що бачив на її повіках сльози. – Мені ніяк не обійтися без твоєї допомоги. Знайди мене, Артеме… Знайди… У Володарського перехопило подих. Перед ним знову постав вид кабінету, де лікарі досі намагалися привести його до тями. Киснева маска на обличчі, численні провідки кардіомонітора, голоси медиків. «Розряд!» - після цього крику тіло Артема вигнулося дугою. -Тебе не відпускають. Тебе тримають. Тримають вони і тримаємо ми – я і наші діти. Не дивлячись ні на що, ти повинен вчепитися за життя, дати собі другий шанс. Собі і нам. Живи. Я благаю тебе! Живи! – Ольга подивилась коханому просто у вічі. – Ти потрібен нам! Ти потрібен своїй матері! І ти потрібен, щоби докопатися до правди і наказати негідників! Ти повинен захистити наших дітей! -Олю, ти про що?- у Артема забило дух. Знову запала тиша, яку раз за разом розривали гучні голоси медиків. -Про те, що диктує тобі твоє серце. І воно говорить правду. Моє зникнення – це не просто вибрики моєї хворої свідомості. Мені боляче, Артеме. Дуже боляче. – Володарський з жахом побачив, що по щоці жінки потекла кривава сльоза. А луною пронеслися картинки з минулого – темрява, авто і відчайдушні крики, які доносилися звідти. «Не треба! Не треба!» - відчайдушно кричав жіночий голос. Всередині Артема все похололо. Він впізнав цей голос – це був голос Ольги. Його коханої дружини, яка відчайдушно пручалася, намагалася вивільнитися від міцних чоловічих рук. -Ну ж бо, кралю, будь розумницею! – чийсь солодкий голос прорізував порожнечу. Голос господаря ситуації, володаря світу, який вважає, що схопив Бога за бороду і що йому абсолютно все зійде з рук. Голос, який був Артему знайомий. Знайомий до болю. Він затремтів від люті. -Не треба! Не треба! Благаю! Не треба!- відчайдушний жіночий крик настільки різав слух, розривав все всередині, що Артем мимо волі закрив вуха руками і закрив очі. А, піднявши погляд, він побачив в автівці жінку. Свою Олю. Олечку, яка відчайдушно кричала та пручалася в руках жорстокого тирана, який задоволено сміявся. Заливався гучним сміхом переможця. -Не треба! Не кричи, крихітко! Ти ж все чудово знаєш! Я кохаю тебе. Кохаю все багато років. І я хочу зробити тебе щасливою. Я не такий, як твій розмазня Артемчик, хоч ми і рідні по крові. – солодкий голос різав слух і Артем хотів було кинутися вперед, але вчасно згадав, що насправді він нічого зробити не може. Він тільки дух. Він може тільки спостерігати. Ноги тремтіли і підкошувалися і Артем впав на коліна, великими від жаху і люті очима спостерігаючи за тим, що відбувається. Гарячі сльози відчаю, люті і безсилля котилися по його щоках. -Покидьок! Покидьок! Покидьок! – гнівно хрипів він. -Все буде інакше, я тобі обіцяю…. Ми поїдемо з тобою далеко-далеко і нас ніхто не знайде… Ти будеш моя, лише моя… Все стане на свої місця… - пристрасно шепотів водій автівки, не відпускаючи з обійм свою полонену. -Відпусти мене! Чуєш, покидьку?! Відпусти! Я не люблю тебе і ніколи не зможу покохати! – кричала жінка, лупцюючи тендітними ручками свого ґвалтівника. -Звичайно, ти кохаєш його! Свого безцінного Нарциса! І готова плекати його самолюбство ще багато років?! Чи не так?! Тобі не личить бути рабинею, Олечко… Ти повинна бути королевою, впевнено сидіти на троні, а не трястися над родинним вогнищем у тіні свого коханого Артемчика. Цей покидьок не кохав тебе. Ніколи не кохав. Він лишень користувався тобою. – голос чоловіка поступово змінювався хрипом. –Я готовий тобі дати те, чого ти так хочеш, хоч і боїшся зізнатися в цьому самій собі… Ти моя… Тепер ти моя… -Мерзота..- хрипів Артем, стискаючи руки в кулаки. -Тепер ти розумієш, чому тобі треба лишитися. – почувся голос Олі. – Я одна на цьому світі, Артеме. Одна – однісінька, як сирітка. В мене є лише ти. Ти і наші діти. Ви – сенс мого життя і саме заради вас я знайшла в собі сили боротися. Повертайся, коханий. Повертайся. І допоможи мені… Знайди мене… Знайди… Знайди… Ці слова повторювалися луною і Артема раптом закрутило, понесло кудись вітром… Зникла Оля і зник той туман, в котрому вони знаходилися. Чоловік намагався кликати кохану, однак, йому ніхто не відповідав, тільки сильний порив вітру, шквал тягнув його кудись вниз, Артема ніби засмоктувала велика чорна діра. Їх з Олею знову розлучили, однак, Артем був абсолютно впевнений, що це ненадовго. Що скоро він її знайде і ті, хто завдав болю коханій, отримають за свої вчинки сповна. Бажання розплати та пошуку коханої – хіба маленька мотивація для того, щоб жити?... …К