оги мені буде складно. Тому, я прошу тебе – доклади всіх зусиль, живи! Живи заради дітей – їм так необхідний батько. Живи заради нас – ти необхідний мені. – Ольга дивилась прямо у вічі коханому і Артем готовий був поклястися, що бачив на її повіках сльози. – Мені ніяк не обійтися без твоєї допомоги. Знайди мене, Артеме… Знайди… У Володарського перехопило подих. Перед ним знову постав вид кабінету, де лікарі досі намагалися привести його до тями. Киснева маска на обличчі, численні провідки кардіомонітора, голоси медиків. «Розряд!» - після цього крику тіло Артема вигнулося дугою. -Тебе не відпускають. Тебе тримають. Тримають вони і тримаємо ми – я і наші діти. Не дивлячись ні на що, ти повинен вчепитися за життя, дати собі другий шанс. Собі і нам. Живи. Я благаю тебе! Живи! – Ольга подивилась коханому просто у вічі. – Ти потрібен нам! Ти потрібен своїй матері! І ти потрібен, щоби докопатися до правди і наказати негідників! Ти повинен захистити наших дітей! -Олю, ти про що?- у Артема забило дух. Знову запала тиша, яку раз за разом розривали гучні голоси медиків. -Про те, що диктує тобі твоє серце. І воно говорить правду. Моє зникнення – це не просто вибрики моєї хворої свідомості. Мені боляче, Артеме. Дуже боляче. – Володарський з жахом побачив, що по щоці жінки потекла кривава сльоза. А луною пронеслися картинки з минулого – темрява, авто і відчайдушні крики, які доносилися звідти. «Не треба! Не треба!» - відчайдушно кричав жіночий голос. Всередині Артема все похололо. Він впізнав цей голос – це був голос Ольги. Його коханої дружини, яка відчайдушно пручалася, намагалася вивільнитися від міцних чоловічих рук. -Ну ж бо, кралю, будь розумницею! – чийсь солодкий голос прорізував порожнечу. Голос господаря ситуації, володаря світу, який вважає, що схопив Бога за бороду і що йому абсолютно все зійде з рук. Голос, який був Артему знайомий. Знайомий до болю. Він затремтів від люті. -Не треба! Не треба! Благаю! Не треба!- відчайдушний жіночий крик настільки різав слух, розривав все всередині, що Артем мимо волі закрив вуха руками і закрив очі. А, піднявши погляд, він побачив в автівці жінку. Свою Олю. Олечку, яка відчайдушно кричала та пручалася в руках жорстокого тирана, який задоволено сміявся. Заливався гучним сміхом переможця. -Не треба! Не кричи, крихітко! Ти ж все чудово знаєш! Я кохаю тебе. Кохаю все багато років. І я хочу зробити тебе щасливою. Я не такий, як твій розмазня Артемчик, хоч ми і рідні по крові. – солодкий голос різав слух і Артем хотів було кинутися вперед, але вчасно згадав, що насправді він нічого зробити не може. Він тільки дух. Він може тільки спостерігати. Ноги тремтіли і підкошувалися і Артем впав на коліна, великими від жаху і люті очима спостерігаючи за тим, що відбувається. Гарячі сльози відчаю, люті і безсилля котилися по його щоках. -Покидьок! Покидьок! Покидьок! – гнівно хрипів він. -Все буде інакше, я тобі обіцяю…. Ми поїдемо з тобою далеко-далеко і нас ніхто не знайде… Ти будеш моя, лише моя… Все стане на свої місця… - пристрасно шепотів водій автівки, не відпускаючи з обійм свою полонену. -Відпусти мене! Чуєш, покидьку?! Відпусти! Я не люблю тебе і ніколи не зможу покохати! – кричала жінка, лупцюючи тендітними ручками свого ґвалтівника. -Звичайно, ти кохаєш його! Свого безцінного Нарциса! І готова плекати його самолюбство ще багато років?! Чи не так?! Тобі не личить бути рабинею, Олечко… Ти повинна бути королевою, впевнено сидіти на троні, а не трястися над родинним вогнищем у тіні свого коханого Артемчика. Цей покидьок не кохав тебе. Ніколи не кохав. Він лишень користувався тобою. – голос чоловіка поступово змінювався хрипом. –Я готовий тобі дати те, чого ти так хочеш, хоч і боїшся зізнатися в цьому самій собі… Ти моя… Тепер ти моя… -Мерзота..- хрипів Артем, стискаючи руки в кулаки. -Тепер ти розумієш, чому тобі треба лишитися. – почувся голос Олі. – Я одна на цьому світі, Артеме. Одна – однісінька, як сирітка. В мене є лише ти. Ти і наші діти. Ви – сенс мого життя і саме заради вас я знайшла в собі сили боротися. Повертайся, коханий. Повертайся. І допоможи мені… Знайди мене… Знайди… Знайди… Ці слова повторювалися луною і Артема раптом закрутило, понесло кудись вітром… Зникла Оля і зник той туман, в котрому вони знаходилися. Чоловік намагався кликати кохану, однак, йому ніхто не відповідав, тільки сильний порив вітру, шквал тягнув його кудись вниз, Артема ніби засмоктувала велика чорна діра. Їх з Олею знову розлучили, однак, Артем був абсолютно впевнений, що це ненадовго. Що скоро він її знайде і ті, хто завдав болю коханій, отримають за свої вчинки сповна. Бажання розплати та пошуку коханої – хіба маленька мотивація для того, щоб жити?... …Крізь пелену Артем чув голоси. Вони зливалися в один соціальний калейдоскоп, який було неймовірно важко розрізняти та ідентифікувати голоси. Артем серед цих криків почув відчайдушний плач матері, яка раз за разом вигукувала «Сину! Синочку!», зляканий голосочок Марічки, вмовляння няні, яка намагалася відвести в дитячу… А на голоси дорогих Артему людей накладалися крики лікарів «Швидкої Допомоги», які лунали наче в кіно… …-300! Розряд!... …-Пульс є!... …-Давайте кисневу маску! -Артеме! Синочку!- мамині риданні боляче різали по серцю, яке нарешті билося. Билося завдяки коханню. Артем був впевнений, що він знайде Олю. Тепер точно знайде. -Все буде добре… Все буде добре… - заспокоював жінку один з медиків. -Як він зараз? Як мій син? – запитала у лікаря жінка. -Зараз нічого чіткого сказати ми не можемо. Потрібно терміново в лікарню. Необхідна екстрена терапія і ретельне обстеження. Стан нестабільний. – сказав фельдшер Олені Михайлівні, поки інші медики ставили Артему крапельницю. -Я… Я поїду з Вами, я… Мама Артема…- тремтячим голосом сказала жінка, не відпускаючи руки сина. -Добре, тоді збирайтеся і в авто. Нам не можна втрачати час. – сказав лікар. -Так, звичайно. – витерла сльози жінка і взяла сина за руку. – Я тут, мій любий… Я з тобою…- говорила вона, не відпускаючи руки сина. Долоня Артема була абсолютно холодною і Олена Михайлівна намагалася її зігріти і таким чином, передати всю свою материнську любов. Тим часом, сам Артем все чув, однак, не міг нічого сказати. Йому здавалося, що поряд з ним Оля. Вона йде поруч з ним разом з лікарями, тримаючи за руку. Вона поруч і все так, як було завжди, коли Оля була з Артемом в миті злетів і падінь, в миті щастя та смутку, успіхів та розчарувань. І саме вона зараз рятувала його життя. І це було ніщо інакше, як сила безмежного кохання. Кохання, яке не згасло з роками, а стало лише більшим. І він знав, відчував серцем, що відшукає її, вірив, що вона жива. І яскравим світлом, яке, власне, і провело його від пітьми назад до світла був голос Олі та її заповітні слова, благання, сильні, неначе молитва: «Знайди мене…» «Я відшукаю тебе… Відшукаю. Кохана… Я боротимуся заради нас… Присягаюся…» - подумки поклявся Артем. Він не міг говорити, на його обличчі була киснева маска, однак, неймовірне бажання жити було сильнішим за будь що. Жити заради кохання. Заради дітей. І Артем не має права здаватися. Не має заради них… • * * -Артеме… Артеме… - Ольга металась по ліжку, знемагаючи від жару. Біля жінки були Анатолій та Параска Степанівна. Толя тримав жінку за руку і погладжував по голові. Його обличчя спотворила гримаса болю та відчаю – для чоловіка було легшим переносити власний фізичний біль, ніж спостерігати за тим, як мучиться його кохана. -Тримайся, Олю.. Тримайся… - говорив чоловік, міцно стиснувши зуби, в той час, коли Параска Степанівна готувала зілля, змінювала компреси на чолі у Ольги. На дворі вже світало, поки що сиротливі промінчики світла віщували про настання нового дня, а також, про те, що біля Ольги вони просиділи майже цілу ніч, з того моменту, коли вона ослабла на руках в Анатолія, втративши свідомість, і чоловік ніяк не міг привести її до тями – кричав, плескав по щоках, аж доки не покликав матір, яка на той момент ще не спала, а лише закінчила читання вечірніх молитв- жінка завжди лягала спати досить пізно. -Ммммм… Мммм… - стогнала Оля. Перед її очима знову і знову виринали ті страшні, неприємні епізоди з минулого. Автівка, темрява, уїдливий сміх, широкі, спітнілі долоні, розкидані по салону авто фото, на яких був зображений її чоловік в компанії напівроздягнених дівчат. Чому вона згадала саме це? Чому згадала ті моменти, які більш за все хотіла забути? На ці картинки накладалися голоси… Голос Артема, її чоловіка, який кликав її, Олю, і голоси дітлахів «Мамо! Мамо!». Так дивно… Вона згадала той бруд, який трапився з нею в той фатальний день, згадала свого ґвалтівника, згадала чоловіка, який зрадив їй, однак, не могла згадати личка своїх янголят, своїх діточок… Лише відчайдушні вигуки: «Мамо! Матусю! Ми тут! Невже ти нас забула?! Мамусю!» І така гіркота наповнювала душу Ольги після цих слів, що вона ніби безсило падала на коліна і тряслась у відчайдушних риданнях. «Мамо! Мамо! Ти де?!» - кликали її. Крик змінився на плач. Ольга була готова бігти на зустріч своїм малюкам, однак, тут просто перед нею з’являвся він. Її кат. Той самий монстр, який там, в автівці перекреслив, знищив все її життя, позбавив Олю родини та минулого. «Ти куди зібралася, лялю?» - запитував він солодким тоном, тоном мисливця, який чудово розумів, що жертва вже нікуди від нього не дінеться. – Ні! Ні! Ні! – відчайдушно кричала Оля, котра неспокійно металася по л