різь пелену Артем чув голоси. Вони зливалися в один соціальний калейдоскоп, який було неймовірно важко розрізняти та ідентифікувати голоси. Артем серед цих криків почув відчайдушний плач матері, яка раз за разом вигукувала «Сину! Синочку!», зляканий голосочок Марічки, вмовляння няні, яка намагалася відвести в дитячу… А на голоси дорогих Артему людей накладалися крики лікарів «Швидкої Допомоги», які лунали наче в кіно… …-300! Розряд!... …-Пульс є!... …-Давайте кисневу маску! -Артеме! Синочку!- мамині риданні боляче різали по серцю, яке нарешті билося. Билося завдяки коханню. Артем був впевнений, що він знайде Олю. Тепер точно знайде. -Все буде добре… Все буде добре… - заспокоював жінку один з медиків. -Як він зараз? Як мій син? – запитала у лікаря жінка. -Зараз нічого чіткого сказати ми не можемо. Потрібно терміново в лікарню. Необхідна екстрена терапія і ретельне обстеження. Стан нестабільний. – сказав фельдшер Олені Михайлівні, поки інші медики ставили Артему крапельницю. -Я… Я поїду з Вами, я… Мама Артема…- тремтячим голосом сказала жінка, не відпускаючи руки сина. -Добре, тоді збирайтеся і в авто. Нам не можна втрачати час. – сказав лікар. -Так, звичайно. – витерла сльози жінка і взяла сина за руку. – Я тут, мій любий… Я з тобою…- говорила вона, не відпускаючи руки сина. Долоня Артема була абсолютно холодною і Олена Михайлівна намагалася її зігріти і таким чином, передати всю свою материнську любов. Тим часом, сам Артем все чув, однак, не міг нічого сказати. Йому здавалося, що поряд з ним Оля. Вона йде поруч з ним разом з лікарями, тримаючи за руку. Вона поруч і все так, як було завжди, коли Оля була з Артемом в миті злетів і падінь, в миті щастя та смутку, успіхів та розчарувань. І саме вона зараз рятувала його життя. І це було ніщо інакше, як сила безмежного кохання. Кохання, яке не згасло з роками, а стало лише більшим. І він знав, відчував серцем, що відшукає її, вірив, що вона жива. І яскравим світлом, яке, власне, і провело його від пітьми назад до світла був голос Олі та її заповітні слова, благання, сильні, неначе молитва: «Знайди мене…» «Я відшукаю тебе… Відшукаю. Кохана… Я боротимуся заради нас… Присягаюся…» - подумки поклявся Артем. Він не міг говорити, на його обличчі була киснева маска, однак, неймовірне бажання жити було сильнішим за будь що. Жити заради кохання. Заради дітей. І Артем не має права здаватися. Не має заради них… • * * -Артеме… Артеме… - Ольга металась по ліжку, знемагаючи від жару. Біля жінки були Анатолій та Параска Степанівна. Толя тримав жінку за руку і погладжував по голові. Його обличчя спотворила гримаса болю та відчаю – для чоловіка було легшим переносити власний фізичний біль, ніж спостерігати за тим, як мучиться його кохана. -Тримайся, Олю.. Тримайся… - говорив чоловік, міцно стиснувши зуби, в той час, коли Параска Степанівна готувала зілля, змінювала компреси на чолі у Ольги. На дворі вже світало, поки що сиротливі промінчики світла віщували про настання нового дня, а також, про те, що біля Ольги вони просиділи майже цілу ніч, з того моменту, коли вона ослабла на руках в Анатолія, втративши свідомість, і чоловік ніяк не міг привести її до тями – кричав, плескав по щоках, аж доки не покликав матір, яка на той момент ще не спала, а лише закінчила читання вечірніх молитв- жінка завжди лягала спати досить пізно. -Ммммм… Мммм… - стогнала Оля. Перед її очима знову і знову виринали ті страшні, неприємні епізоди з минулого. Автівка, темрява, уїдливий сміх, широкі, спітнілі долоні, розкидані по салону авто фото, на яких був зображений її чоловік в компанії напівроздягнених дівчат. Чому вона згадала саме це? Чому згадала ті моменти, які більш за все хотіла забути? На ці картинки накладалися голоси… Голос Артема, її чоловіка, який кликав її, Олю, і голоси дітлахів «Мамо! Мамо!». Так дивно… Вона згадала той бруд, який трапився з нею в той фатальний день, згадала свого ґвалтівника, згадала чоловіка, який зрадив їй, однак, не могла згадати личка своїх янголят, своїх діточок… Лише відчайдушні вигуки: «Мамо! Матусю! Ми тут! Невже ти нас забула?! Мамусю!» І така гіркота наповнювала душу Ольги після цих слів, що вона ніби безсило падала на коліна і тряслась у відчайдушних риданнях. «Мамо! Мамо! Ти де?!» - кликали її. Крик змінився на плач. Ольга була готова бігти на зустріч своїм малюкам, однак, тут просто перед нею з’являвся він. Її кат. Той самий монстр, який там, в автівці перекреслив, знищив все її життя, позбавив Олю родини та минулого. «Ти куди зібралася, лялю?» - запитував він солодким тоном, тоном мисливця, який чудово розумів, що жертва вже нікуди від нього не дінеться. – Ні! Ні! Ні! – відчайдушно кричала Оля, котра неспокійно металася по ліжку, знемагаючи в мареннях. Параска Степанівна тихо прошепотіла молитву, поклавши свою прохолодну долоню на чоло нещасній. -Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє…- шепотіла жінка, з болем в душі дивлячись на Ольгу, яка стала для неї, неначе рідна донька. -Що з нею?! Невже давнє запалення дало свої ускладнення?! А я ж попереджав її… Чи це наслідки травм?! Можливо, її краще відвезти в лікарню?! – раз за разом запитував Анатолій, схвильовано дивлячись на Ольгу. -Толю, тихше, їй зараз потрібен спокій. – наче на маленького, прикрикнула Параска Степанівна на сина. - Лікарі тут зараз не допоможуть… - з болем сказала вона. -А що ж тоді?! Що робити?! – запитав Анатолій, нервово розтираючи долоні. «Ти не можеш померти… Не можеш…»- раз за разом повторював він, з жахом дивлячись на те, як тіло Олі зводила судоми. -Медицина тут не допоможе… В неї душа хвора, а тут ніякі мікстури не допоможуть….- прошепотіла Параска Степанівна зі сльозами на очах, вимірюючи Олі пульс. Ольга стогнала, її морозило. – В неї жар… Принеси мені, будь ласка, з кухні чистий рушник і розведи трохи оцту з водою… -Так, звичайно. – здається, Толя був навіть радий тому, що йому дали хоч якесь доручення, адже він так хотів бути корисним. Зібравшись в купу та відкинувши в бік всі хвилювання і страхи, чоловік рішуче попрямував на кухню, а Параска Степанівна, в свою чергу, почала активно розтирати гарячі руки Ольги, яка тихо стогнала. -Артеме… Артеме… - тільки раз за разом повторювала вона. – Борися… Борися… Знайди мене… Знайди… -Все буде добре, доню… Все буде добре… Тримайся… - говорила стара цілителька ніжним, заспокійливим голосом. В свою чергу, Толя міцно зціпив зуби, зосередившись виключно на стані Ольги, тримаючи її за руку. В його душі вулканом вибухали почуття і свідомість атакували думки. Рано зрадів…- сміявся над Анатолієм хтось. – Думав, що вона – твоя Галатея, твоя Нінель? Ким ти себе уявив, вискочко? Подумай – хто ти, а хто вона? Місцевий відлюдько-жебрак і столична пані… Ви не того поля ягоди, вона кохає свого чоловіка, з яким у неї двоє дітей і просторий будинок, вона кохала його завжди, навіть коли не пам’ятала. Бо не пам’ятав її мозок, а серце амнезією не страждало…. Можна перекреслити минуле, можна стерти на час пам’ять, можна навіть відібрати життя. Але кохання вбити нікому не під силу. Навіть часу. Якщо кохання минає з часом – можливо, це і не було коханням… Толя вийшов на ганок, навіть не вдягнувши куртку, дістав з кишені пачку цигарок та черкнув сірником. В непрохідній темряві, яку вже потихеньку вибілював світлими тонами світанок, блимнув сиротливий вогник. Чоловік зробив затяжку, втягнувши в себе цигарковий дим. Якщо чесно, чоловік не палив практично ніколи, так само, як і не смів торкатися до випивки, «Прилуки» в його кишені були просто так, пригощати товаришів, однак, саме зараз, в цю хвилину слабкості, яку чоловік просто ненавидів, він не знайшов іншого виходу, як закурити. В цього немає нічого хорошого, але іншого способу для того, щоб впоратися зі своїми почуттями, чоловік не бачив. «Якби цією ж цигаркою випалити назавжди з серця цю ідіотську любов. Взагалі, як почуття. Назавжди. Воно тільки заважає жити. Воно виснажує. Блокує свідомість. Вбиває зсередини, немов оці самі цигарки. Немов наркотики. Вони теж викликають залежність, дарують насолоду і ейфорію, але, разом з тим вбивають тебе….» - думав чоловік, раз за разом випускаючи дим. -Ах, ось ти де? – почув Анатолій у себе за спиною голос. Це була Параска Степанівна. Чоловік швидко виструнчився і навіть викинув цигарку, адже скільки б йому років не було, все одно він в якомусь розумінні боявся і дуже шанував цю жінку – рятівницю, порадницю, матір, яка володіла неймовірною мудрістю. – Знову смалив? – скрушно похитала головою старенька і Толя зрозумів, що тепер йому не відкараскатися від розмов на пояснень. -Та так.. Хотів зняти стрес.. – пробурмотів він, навіть не дивлячись на жінку. Чомусь йому стало настільки соромно, як буває хлопчаку перед мамою після двійки в школі або бійки. -І навіщо? Адже, сам знаєш, що це не найкращий вихід. – Параска Степанівна подивилася сину просто у вічі і все зрозуміла без слів. Анатолій відразу ж «піймав» жінку, з дитинства вивчивши не лише її здібності, але й характер. -Не найкращий, але іноді єдиний. – сказав Толя, пильно дивлячись в одну точку і не дивлячись на матір. Він чудово розумів, яка їх зараз чекає розмова і що її ніяк не уникнути. -Це через Олечку.. –скрушно похитала головою Параска Степанівна, якій було неймовірно шкода сина. -Це через мене. – пробурмотів Анатолій, роблячи ще одну затяжку, а потім сердито викинув цигарку. – Оля тут ні до чого. Вона не винна, що я та