іжку, знемагаючи в мареннях. Параска Степанівна тихо прошепотіла молитву, поклавши свою прохолодну долоню на чоло нещасній. -Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє…- шепотіла жінка, з болем в душі дивлячись на Ольгу, яка стала для неї, неначе рідна донька. -Що з нею?! Невже давнє запалення дало свої ускладнення?! А я ж попереджав її… Чи це наслідки травм?! Можливо, її краще відвезти в лікарню?! – раз за разом запитував Анатолій, схвильовано дивлячись на Ольгу. -Толю, тихше, їй зараз потрібен спокій. – наче на маленького, прикрикнула Параска Степанівна на сина. - Лікарі тут зараз не допоможуть… - з болем сказала вона. -А що ж тоді?! Що робити?! – запитав Анатолій, нервово розтираючи долоні. «Ти не можеш померти… Не можеш…»- раз за разом повторював він, з жахом дивлячись на те, як тіло Олі зводила судоми. -Медицина тут не допоможе… В неї душа хвора, а тут ніякі мікстури не допоможуть….- прошепотіла Параска Степанівна зі сльозами на очах, вимірюючи Олі пульс. Ольга стогнала, її морозило. – В неї жар… Принеси мені, будь ласка, з кухні чистий рушник і розведи трохи оцту з водою… -Так, звичайно. – здається, Толя був навіть радий тому, що йому дали хоч якесь доручення, адже він так хотів бути корисним. Зібравшись в купу та відкинувши в бік всі хвилювання і страхи, чоловік рішуче попрямував на кухню, а Параска Степанівна, в свою чергу, почала активно розтирати гарячі руки Ольги, яка тихо стогнала. -Артеме… Артеме… - тільки раз за разом повторювала вона. – Борися… Борися… Знайди мене… Знайди… -Все буде добре, доню… Все буде добре… Тримайся… - говорила стара цілителька ніжним, заспокійливим голосом. В свою чергу, Толя міцно зціпив зуби, зосередившись виключно на стані Ольги, тримаючи її за руку. В його душі вулканом вибухали почуття і свідомість атакували думки. Рано зрадів…- сміявся над Анатолієм хтось. – Думав, що вона – твоя Галатея, твоя Нінель? Ким ти себе уявив, вискочко? Подумай – хто ти, а хто вона? Місцевий відлюдько-жебрак і столична пані… Ви не того поля ягоди, вона кохає свого чоловіка, з яким у неї двоє дітей і просторий будинок, вона кохала його завжди, навіть коли не пам’ятала. Бо не пам’ятав її мозок, а серце амнезією не страждало…. Можна перекреслити минуле, можна стерти на час пам’ять, можна навіть відібрати життя. Але кохання вбити нікому не під силу. Навіть часу. Якщо кохання минає з часом – можливо, це і не було коханням… Толя вийшов на ганок, навіть не вдягнувши куртку, дістав з кишені пачку цигарок та черкнув сірником. В непрохідній темряві, яку вже потихеньку вибілював світлими тонами світанок, блимнув сиротливий вогник. Чоловік зробив затяжку, втягнувши в себе цигарковий дим. Якщо чесно, чоловік не палив практично ніколи, так само, як і не смів торкатися до випивки, «Прилуки» в його кишені були просто так, пригощати товаришів, однак, саме зараз, в цю хвилину слабкості, яку чоловік просто ненавидів, він не знайшов іншого виходу, як закурити. В цього немає нічого хорошого, але іншого способу для того, щоб впоратися зі своїми почуттями, чоловік не бачив. «Якби цією ж цигаркою випалити назавжди з серця цю ідіотську любов. Взагалі, як почуття. Назавжди. Воно тільки заважає жити. Воно виснажує. Блокує свідомість. Вбиває зсередини, немов оці самі цигарки. Немов наркотики. Вони теж викликають залежність, дарують насолоду і ейфорію, але, разом з тим вбивають тебе….» - думав чоловік, раз за разом випускаючи дим. -Ах, ось ти де? – почув Анатолій у себе за спиною голос. Це була Параска Степанівна. Чоловік швидко виструнчився і навіть викинув цигарку, адже скільки б йому років не було, все одно він в якомусь розумінні боявся і дуже шанував цю жінку – рятівницю, порадницю, матір, яка володіла неймовірною мудрістю. – Знову смалив? – скрушно похитала головою старенька і Толя зрозумів, що тепер йому не відкараскатися від розмов на пояснень. -Та так.. Хотів зняти стрес.. – пробурмотів він, навіть не дивлячись на жінку. Чомусь йому стало настільки соромно, як буває хлопчаку перед мамою після двійки в школі або бійки. -І навіщо? Адже, сам знаєш, що це не найкращий вихід. – Параска Степанівна подивилася сину просто у вічі і все зрозуміла без слів. Анатолій відразу ж «піймав» жінку, з дитинства вивчивши не лише її здібності, але й характер. -Не найкращий, але іноді єдиний. – сказав Толя, пильно дивлячись в одну точку і не дивлячись на матір. Він чудово розумів, яка їх зараз чекає розмова і що її ніяк не уникнути. -Це через Олечку.. –скрушно похитала головою Параска Степанівна, якій було неймовірно шкода сина. -Це через мене. – пробурмотів Анатолій, роблячи ще одну затяжку, а потім сердито викинув цигарку. – Оля тут ні до чого. Вона не винна, що я такий ідіот… Параска Степанівна, в свою чергу, сумно посміхнулась. -Ти хочеш сказати, що кохання – це дурниці? – запитала вона. Толя сховав руки в кишені і відповів не відразу. -Можливо, й не дурниці, але особисто мені це почуття не принесло нічого хорошого. І їй теж. – сказав Толя, відвівши очі і Параска Степанівна, хлипнувши, витерла зложені очі. Вона чудово розуміла, що Анатолій зараз говорив зовсім не про Олю… Вона зітхнула і поклала руку йому на плече. -Толю, ти ні в чому не винен. – стиха сказала вона, дивлячись на прийомного сина, який міг стати її зятем… -Винен. І я це чудово знаю. Я з дитинства морочив їй голову своїм нав’язливим фанатизмом, а вона завжди була добра зі мною. З самого дитинства. – говорив Толя, дивлячись кудись в далечінь. Епізоди дитинства та юності пропливали перед його очима, немов кінофільм. Хоча… Навіть і в фільмах не можна побачити того, що було в його життя. Зараз кінематограф, який побудований на пафосі та пропаганді красивого життя, стає вже далеким від краси справжніх почуттів. – Вона була моїм янголом. Янголом – охоронцем… -Моїм теж… - ледве стримуючи ридання, прошепотіла Параска Степанівна, згадуючи світлий промінчик свого життя – донечку. Не стримавшись, Толя обійняв жінку, але не смів дивитися на неї. Її материнське горе йому здавалося сильнішим за його почуття. Так, він кохав Ніну, але… Чи це справді було коханням, якщо він навіть не вберіг її? Ту, єдину, котра не насміхалася над ним, котра допомагала йому, сміялася та плакала разом з ним… Ту, яка лізла у бійку зі старшими хлопчаками, які задирали Толю, хоча мало б бути навпаки. «Так, ти не такий, як вони, ти особливий. Але особливий по-особливому!»- говорила зведеному братові маленька Ніночка. – «Ти добрий та сміливий, а вони тільки і вміють, що прикидатися героями! В тебе велике серце і це зараз найцінніше!» - говорила мудра не по роках дівчинка зведеному брату, коли вони збирали в лісі трави для маминих відварів. А потім… Потім вони були разом завжди – росли, раділи та сумували, ділили навпіл радощі та переживання. Йшли роки і Ніночка з тендітної дівчинки перетворювалась в справжню красуню з глибокими синіми очима та каштановими кучерями. А Толя полюбляв малювати. Він часто брав до рук олівець та старий зошит і зображав на малюнках портрет молодшої сестри. Їхня родина жила в невеликому достатку і Ніночка часто плакала через те, що дівчата у школі насміхались через її поношені светрики та старомодні спіднички. «Хіба це важливо?»- втішав зведену сестру Толя, який в душі був готовий особисто придушити кожного з них, з тих, через кого з оченят його Ніночку зараз лилися гіркі сльози. – «В тебе є своя, натуральна врода, в тебе є велике серце. Ти неймовірна…» - казав він сестрі. «Я інша. Не така, як вони..»- схлипувала Ніна, на що Толя сумно посміхався. «Я теж інший, ти забула? І мої параметри вже не виправити…» - з сумною посмішкою казав хлопець, змінюючи позу для сидіння через те, що страшенно розболілася спина. Почувши ці слова, Ніночка миттю знітилася та опустила оченята – їй стало неймовірно соромно через те, що вона розкисла саме перед Толею, якого доля обдарувала ще менше. А хлопець навпаки – усміхався та витирав сльозинки сестри своїми широкими пальцями. «Ти неймовірна. Твоя краса значно глибша та сильніша. І все в тебе попереду, ось побачиш. Ти обов’язково зустрінеш того, хто кохатиме тебе, кохатиме всім серцем. І будеш дуже щаслива..» - казав Толя і вперто в той час відганяв від себе думки, які атакували серце і примушували його болісно стискатися. Ніна – просто сестра. Молодша сестричка, не дивлячись на те, що їх не поєднували кровні узи. Вона ніколи не зможе покохати його по-справжньому, а він, в свою чергу, не повинен ламати її життя, однак… Звідки Толі було тоді знати, що життя його Ніночки, його янгола посміє обірватися так передчасно і жорсткого?... Що жорстокі покидьки не просто познущаються над нею, але й віднімуть життя. Згадуючи той фатальний день, процедуру впізнання, суд, який дав тим покидькам лише невеликий термін ув Толя запалив ще одну цигарку. Очі защипали зрадницькі сльози. -Сину, не треба… - ніжна рука Параски Степанівни лягла йому на плечі і він накрив її своєю широкою долонею. -Я досі не можу собі вибачити… - глухо сказав Толя. – За те, що не вберіг, за те… Що поклявся бути турботливим братом, а сам… - він чудово знав, що для Параски Степанівни ці спогади теж важкі та болючі, однак, нічого не міг з собою вдіяти. Толя закрив долонями обличчя і важко зітхнув. -В кожного з нас своя доля, синку. Життя кожного вже розписане там, на небесах. – голос літньої жінки також тремтів від сліз. – Хоча.. Я теж до кінця так і не змирилася з тим, що моя Ніночка стала