кий ідіот… Параска Степанівна, в свою чергу, сумно посміхнулась. -Ти хочеш сказати, що кохання – це дурниці? – запитала вона. Толя сховав руки в кишені і відповів не відразу. -Можливо, й не дурниці, але особисто мені це почуття не принесло нічого хорошого. І їй теж. – сказав Толя, відвівши очі і Параска Степанівна, хлипнувши, витерла зложені очі. Вона чудово розуміла, що Анатолій зараз говорив зовсім не про Олю… Вона зітхнула і поклала руку йому на плече. -Толю, ти ні в чому не винен. – стиха сказала вона, дивлячись на прийомного сина, який міг стати її зятем… -Винен. І я це чудово знаю. Я з дитинства морочив їй голову своїм нав’язливим фанатизмом, а вона завжди була добра зі мною. З самого дитинства. – говорив Толя, дивлячись кудись в далечінь. Епізоди дитинства та юності пропливали перед його очима, немов кінофільм. Хоча… Навіть і в фільмах не можна побачити того, що було в його життя. Зараз кінематограф, який побудований на пафосі та пропаганді красивого життя, стає вже далеким від краси справжніх почуттів. – Вона була моїм янголом. Янголом – охоронцем… -Моїм теж… - ледве стримуючи ридання, прошепотіла Параска Степанівна, згадуючи світлий промінчик свого життя – донечку. Не стримавшись, Толя обійняв жінку, але не смів дивитися на неї. Її материнське горе йому здавалося сильнішим за його почуття. Так, він кохав Ніну, але… Чи це справді було коханням, якщо він навіть не вберіг її? Ту, єдину, котра не насміхалася над ним, котра допомагала йому, сміялася та плакала разом з ним… Ту, яка лізла у бійку зі старшими хлопчаками, які задирали Толю, хоча мало б бути навпаки. «Так, ти не такий, як вони, ти особливий. Але особливий по-особливому!»- говорила зведеному братові маленька Ніночка. – «Ти добрий та сміливий, а вони тільки і вміють, що прикидатися героями! В тебе велике серце і це зараз найцінніше!» - говорила мудра не по роках дівчинка зведеному брату, коли вони збирали в лісі трави для маминих відварів. А потім… Потім вони були разом завжди – росли, раділи та сумували, ділили навпіл радощі та переживання. Йшли роки і Ніночка з тендітної дівчинки перетворювалась в справжню красуню з глибокими синіми очима та каштановими кучерями. А Толя полюбляв малювати. Він часто брав до рук олівець та старий зошит і зображав на малюнках портрет молодшої сестри. Їхня родина жила в невеликому достатку і Ніночка часто плакала через те, що дівчата у школі насміхались через її поношені светрики та старомодні спіднички. «Хіба це важливо?»- втішав зведену сестру Толя, який в душі був готовий особисто придушити кожного з них, з тих, через кого з оченят його Ніночку зараз лилися гіркі сльози. – «В тебе є своя, натуральна врода, в тебе є велике серце. Ти неймовірна…» - казав він сестрі. «Я інша. Не така, як вони..»- схлипувала Ніна, на що Толя сумно посміхався. «Я теж інший, ти забула? І мої параметри вже не виправити…» - з сумною посмішкою казав хлопець, змінюючи позу для сидіння через те, що страшенно розболілася спина. Почувши ці слова, Ніночка миттю знітилася та опустила оченята – їй стало неймовірно соромно через те, що вона розкисла саме перед Толею, якого доля обдарувала ще менше. А хлопець навпаки – усміхався та витирав сльозинки сестри своїми широкими пальцями. «Ти неймовірна. Твоя краса значно глибша та сильніша. І все в тебе попереду, ось побачиш. Ти обов’язково зустрінеш того, хто кохатиме тебе, кохатиме всім серцем. І будеш дуже щаслива..» - казав Толя і вперто в той час відганяв від себе думки, які атакували серце і примушували його болісно стискатися. Ніна – просто сестра. Молодша сестричка, не дивлячись на те, що їх не поєднували кровні узи. Вона ніколи не зможе покохати його по-справжньому, а він, в свою чергу, не повинен ламати її життя, однак… Звідки Толі було тоді знати, що життя його Ніночки, його янгола посміє обірватися так передчасно і жорсткого?... Що жорстокі покидьки не просто познущаються над нею, але й віднімуть життя. Згадуючи той фатальний день, процедуру впізнання, суд, який дав тим покидькам лише невеликий термін ув Толя запалив ще одну цигарку. Очі защипали зрадницькі сльози. -Сину, не треба… - ніжна рука Параски Степанівни лягла йому на плечі і він накрив її своєю широкою долонею. -Я досі не можу собі вибачити… - глухо сказав Толя. – За те, що не вберіг, за те… Що поклявся бути турботливим братом, а сам… - він чудово знав, що для Параски Степанівни ці спогади теж важкі та болючі, однак, нічого не міг з собою вдіяти. Толя закрив долонями обличчя і важко зітхнув. -В кожного з нас своя доля, синку. Життя кожного вже розписане там, на небесах. – голос літньої жінки також тремтів від сліз. – Хоча.. Я теж до кінця так і не змирилася з тим, що моя Ніночка стала нашим янголом так рано… -Знаєте… - глухим тоном сказав Толя. – Я до Олі прикипів душею не тільки тому, що в неї зараз крім нас по факту нікого немає, я… - чоловік перевів дихання. – Просто боявся… дуже переживав спочатку… Не знав, як Ви приймете Олю… Тобто, Нінель… Параска Степанівна нічого не відповіла, а тільки зі сльозами на очах обійняла сина. Вона навіть не уявляла, наскільки сильною була його прив’язаність до її покійної доньки. «А це ж була не просто прив’язаність…» - раптом кольнуло усвідомлення в серце. Вона дивилась у повні смутку очі Толі і не знаходила слів. Вперше в житті не знаходила слів… -Добре, Ви… Мамо… Вибачте мене за цю хвилинну слабкість, я піду…. Почергую біля Оля, в Ви… Приляжте, відпочиньте… - глухо сказав він, намагаючись прогнати несподівану слабкість та меланхолію. Він – старший чоловік в будинку, він повинен дбати про своїх жінок і не має права на слабкість. Толя навіть поправив пухову хустину на плечах у матері і, обійнявшись, вони пішли в будинок. ..Жар у Олі майже спав. Дихання стало тихим та розміреним. Коли Толя зайшов в її кімнату і сів поряд, жінка вже спокійно спала, лише іноді з її вуст лунав тихий стогін. Вклавши відпочити матір, Анатолій розумів, що сам заснути вже не зможе. Йому треба бути з Олею… Зі своєю Нінель… Він не може, не має права її залишити одну. Тим більше, що зараз від потоку думок, почуттів та спогадів він і сам не може заснути. Толя обережно, щоб не розбудити, взяв руку Олі в свою широку долоню, а другу свою долоню обережно поклав жінці на чоло. Гарячки вже не було і це вселяло надію на те, що зранку вже все буде гаразд. Обов’язково буде і ніяк інакше. Вона і так занадто багато пережила на своєму життєвому шляху і заслуговує на щастя…- думав Толя, з любов’ю дивлячись на Олю, яка вже солодко спала і навіть посміхалася уві сні. Жахіття більше, хвала Всевишньому, не мучили жінку. Її тихе та розмірене дихання навіювали спокій і йому самому. Тепер все буде гаразд. Оля в безпеці. Він не дасть нікому її образити. Він оберігатиме її спокій, її сон, він захистить її від жорстокого світу. «Я поряд, моя рідна… Я поряд…» - мовчки розмовляв з коханою Толя, тримаючи її за руку і несподівано задрімав і сам, коли почало сходити сонце, як передвісник нового дня, який забирає з тобою всі тривоги та переживання дня вчорашнього і дарує новий шанс і нову чисту сторінку… Сторінку нового життя… * * * Всю ніч Олена Михайлівна провела в лікарні, в прийомному відділенні, очікуючи новин про стан сина. На дворі вже висвітлював все навколо ранок, початок нового дня, а сама жінка вже теж буквально валилася з ніг, однак розуміла, що їй потрібно триматися заради Артема, заради онуків. «У них ж немає нікого, крім мене..» - тихо ридаючи, думала жінка. Вона плакала та молилася. Молилася за спасіння сина. «Я знаю, що багато натворила в цьому житті. Але, Господи, накажи краще мене, аніж його…» - ридала Олена Михайлівна. Перед очима виникали, наче кіноплівка, картинки з минулого. Дитинство Артема, довгожданого малюка. Ось він робить перші кроки. Ось маленький Артемчик простягає свої крихітні рученята зі щирим: «Я люблю тебе, матусю» Ось він на шкільній дошці пошани, як один з найкращих учнів школи. Ось він втішає матір через декілька днів після похорону батька: «Мамо, я вже дорослий! Я піклуватимусь про тебе!» - говорив Артем, тримаючи материні руки в своїх хлоп’ячих долонях, а Олену Степанівну в ту мить переповнювала гордість – не дарма прожите життя, син росте справжнім чоловіком. Ось Артем не спить ночами, сидячи над підручниками. Йому були не цікаві розваги та спокуси молодості – для хлопця важливим було отримати гідну освіту, щоб забезпечити матір та свою майбутню дружину. «Мамо, ще трохи і я лягаю…» - насилу відірвавшись від книг, казав хлопець, коли Олена Михайлівна вже в буквально наказовому порядку прийшла перевіряти, чи син не збирається лягати спати, адже завтра вранці на залік. Як в один з днів Артем з сяючими очима поцілував маму в щоку і зізнався, що він – найщасливіша людина на світі. «Я нарешті зустрів її, мамо! Оля неймовірна! Вона чудова дівчина і обов’язково тобі сподобається!» - казав Артем, а Олена Михайлівна, в свою чергу, щиро раділа щастю сина, адже йому стільки всього довелося пережити. Олена Михайлівна нікому цього не розповідала, однак, Олечка зустрілася на життєвому шляху її сина в один з найскладніших моментів – незадовго до їхнього знайомства Артем втратив найкращого друга Павла, на честь якого, власне, і назвав згодом свого молодшого сина. Вони їхали в одному авто, за кермом був саме Павло і в момент зіткнення він повністю взяв удар на себе. Сам Артем відбувся лише струсом і переломом ноги – правда, в