нашим янголом так рано… -Знаєте… - глухим тоном сказав Толя. – Я до Олі прикипів душею не тільки тому, що в неї зараз крім нас по факту нікого немає, я… - чоловік перевів дихання. – Просто боявся… дуже переживав спочатку… Не знав, як Ви приймете Олю… Тобто, Нінель… Параска Степанівна нічого не відповіла, а тільки зі сльозами на очах обійняла сина. Вона навіть не уявляла, наскільки сильною була його прив’язаність до її покійної доньки. «А це ж була не просто прив’язаність…» - раптом кольнуло усвідомлення в серце. Вона дивилась у повні смутку очі Толі і не знаходила слів. Вперше в житті не знаходила слів… -Добре, Ви… Мамо… Вибачте мене за цю хвилинну слабкість, я піду…. Почергую біля Оля, в Ви… Приляжте, відпочиньте… - глухо сказав він, намагаючись прогнати несподівану слабкість та меланхолію. Він – старший чоловік в будинку, він повинен дбати про своїх жінок і не має права на слабкість. Толя навіть поправив пухову хустину на плечах у матері і, обійнявшись, вони пішли в будинок. ..Жар у Олі майже спав. Дихання стало тихим та розміреним. Коли Толя зайшов в її кімнату і сів поряд, жінка вже спокійно спала, лише іноді з її вуст лунав тихий стогін. Вклавши відпочити матір, Анатолій розумів, що сам заснути вже не зможе. Йому треба бути з Олею… Зі своєю Нінель… Він не може, не має права її залишити одну. Тим більше, що зараз від потоку думок, почуттів та спогадів він і сам не може заснути. Толя обережно, щоб не розбудити, взяв руку Олі в свою широку долоню, а другу свою долоню обережно поклав жінці на чоло. Гарячки вже не було і це вселяло надію на те, що зранку вже все буде гаразд. Обов’язково буде і ніяк інакше. Вона і так занадто багато пережила на своєму життєвому шляху і заслуговує на щастя…- думав Толя, з любов’ю дивлячись на Олю, яка вже солодко спала і навіть посміхалася уві сні. Жахіття більше, хвала Всевишньому, не мучили жінку. Її тихе та розмірене дихання навіювали спокій і йому самому. Тепер все буде гаразд. Оля в безпеці. Він не дасть нікому її образити. Він оберігатиме її спокій, її сон, він захистить її від жорстокого світу. «Я поряд, моя рідна… Я поряд…» - мовчки розмовляв з коханою Толя, тримаючи її за руку і несподівано задрімав і сам, коли почало сходити сонце, як передвісник нового дня, який забирає з тобою всі тривоги та переживання дня вчорашнього і дарує новий шанс і нову чисту сторінку… Сторінку нового життя… * * * Всю ніч Олена Михайлівна провела в лікарні, в прийомному відділенні, очікуючи новин про стан сина. На дворі вже висвітлював все навколо ранок, початок нового дня, а сама жінка вже теж буквально валилася з ніг, однак розуміла, що їй потрібно триматися заради Артема, заради онуків. «У них ж немає нікого, крім мене..» - тихо ридаючи, думала жінка. Вона плакала та молилася. Молилася за спасіння сина. «Я знаю, що багато натворила в цьому житті. Але, Господи, накажи краще мене, аніж його…» - ридала Олена Михайлівна. Перед очима виникали, наче кіноплівка, картинки з минулого. Дитинство Артема, довгожданого малюка. Ось він робить перші кроки. Ось маленький Артемчик простягає свої крихітні рученята зі щирим: «Я люблю тебе, матусю» Ось він на шкільній дошці пошани, як один з найкращих учнів школи. Ось він втішає матір через декілька днів після похорону батька: «Мамо, я вже дорослий! Я піклуватимусь про тебе!» - говорив Артем, тримаючи материні руки в своїх хлоп’ячих долонях, а Олену Степанівну в ту мить переповнювала гордість – не дарма прожите життя, син росте справжнім чоловіком. Ось Артем не спить ночами, сидячи над підручниками. Йому були не цікаві розваги та спокуси молодості – для хлопця важливим було отримати гідну освіту, щоб забезпечити матір та свою майбутню дружину. «Мамо, ще трохи і я лягаю…» - насилу відірвавшись від книг, казав хлопець, коли Олена Михайлівна вже в буквально наказовому порядку прийшла перевіряти, чи син не збирається лягати спати, адже завтра вранці на залік. Як в один з днів Артем з сяючими очима поцілував маму в щоку і зізнався, що він – найщасливіша людина на світі. «Я нарешті зустрів її, мамо! Оля неймовірна! Вона чудова дівчина і обов’язково тобі сподобається!» - казав Артем, а Олена Михайлівна, в свою чергу, щиро раділа щастю сина, адже йому стільки всього довелося пережити. Олена Михайлівна нікому цього не розповідала, однак, Олечка зустрілася на життєвому шляху її сина в один з найскладніших моментів – незадовго до їхнього знайомства Артем втратив найкращого друга Павла, на честь якого, власне, і назвав згодом свого молодшого сина. Вони їхали в одному авто, за кермом був саме Павло і в момент зіткнення він повністю взяв удар на себе. Сам Артем відбувся лише струсом і переломом ноги – правда, вона в нього зрослася не дуже добре і чоловік до сих пір накульгував і періодично відчував втому – через недовгий період реабілітації майже відновився, однак, Олена Михайлівна чудово знала сина і відчувала, який важкий тягар лежить у нього на душі… Артем ніби й посміхався, жив, як зазвичай, але материнське серце безпомилково відчувало біль його душі. І цю пустку змогла заповнити лише Оля, з’явившись у його житті. Жінка щиро полюбила невістку, немов рідну, здавалося, що у їхній дім нарешті прийшло щастя, однак, як виявилося, досить рано раділа… Їхнє щастя теж лопнуло, неначе мильна бульбашка. Олечку вона любила, неначе рідну доньку і за невістку в жінки досі боліло серце, яке, як і серце Артема, не вірило, що Оля загинула, хоча, слідство надало незаперечні докази її загибелі. «Материнське серце не обдуриш…» - казав Ользі Михайлівні внутрішній голос. «Артеме, синочку… Борися… Живи… Дихай… Дихай, живи, рідний… Заради мене, заради діточок… Заради Олечки… Борися, сину… Господи, допоможи йому…» - молилася жінка, з очей котрої градом котилися сльози. Минула, здавалося, ціла вічність, коли жінка отямилася і побачила, що до неї наближається силует чоловіка. -Тітко Олено! Як Ви? – чоловік тут же підійшов до жінки і обійняв її. Найріднішу людину, яка в нього залишилася тепер на цьому світі після смерті батьків та дядька, який взяв його на виховання. Який дав йому освіту, не дозволив хлопчині скніти в дитячому будинку. Який виховував його на рівні з власним сином, бо відчував провину перед племінником. Провину за те, що не відразу забрав його додому, за те, що не спілкувався довго з його батьком, зі своїм братом. -Борю! – жінка кинулася обіймати племінника, якого любила, немов рідного сина. Якого колись пригріла біля свого материнського крила, немов налякане, поранене пташа. Борис, як і його двоюрідний брат Артем, який зараз боровся за своє життя, теж пробився по життя, зробив кар’єру – правда, в сфері криміналістики, а не юриспруденції і зараз з успіхом викладає в одному з університетів Мюнхена, де отримує освіту українська діаспора. –Що з Артемом, тьотю?- стурбовано запитав чоловік, навіть не вдаючись до церемоній, які доречні при зустрічі після довгої розлуки – в цьому випадку, вони були недоречні. Олена Михайлівна вся тремтіла, Борис взяв жінку за побиті зморшками руки, допоміг сісти на стільчик, якій стояв в коридорі в зоні очікування, а потім підбіг до автомата і повернувся через миттю, тримаючи в руках пластиковий стаканчик з водою.- Ось, випийте…- він буквально всунув в тремтячі руки жінки паперову тару з водою і навіть допоміг їй зробити декілька ковтків, бо руки не слухалися нещасну, вбиту горем матір. -Все погано, сину…- заплакала жінка. – Артема відразу ж відвезли до реанімації, ніхто з лікарів й досі не виходив, а я ось… Сиджу, чекаю… Чекаю… - на обличчі жінки знову з’явилася гримаса болю та відчаю і плечі затряслися в безсилих риданнях. Борис, в свою чергу, обійняв жінку. -Я приїхав, як тільки зміг! Прилетів сьогодні по обіді, телефонував Вам додому, спочатку ніхто не брав слухавку, а потім покоївка відповіла на дзвінок і розповіла про те, яка трапилася біда.- говорив Борис, обіймаючи тітку. -Артем так на тебе чекав. І Марічка теж. Все говорила, що дядько Борис навчить її робити паперового змія. І Оля… Планувала спекти свій фірмовий пиріг.. – останні слова Олена Михайлівна не договорила, знову заплакавши. Вона згадала, наскільки щасливими були її син та невістка буквально декілька місяців тому. І як все зараз… - Господи, якщо я інколи вчиняла неправильно, то наказуй мене. Чому страждають мої діти?! Чому?! –плакала жінка. Борис обіймав жінку, а на його обличчі була якась незрозуміла гримаса, на котрій при бажанні можна було прочитати цілу палітру почуттів – від болю та співчуття до якоїсь тваринної, нездорової радості, злорадства. Однак, він всіма силами намагався приховати той другий відтінок почуттів, адже, йому зараз треба бути вбитим горем родичем. Його брат на межі життя і смерті, племінники можуть у будь-яку мить лишитися сиротами, тітка вбита горем. Тут якраз потрібен благородний рятівник, яким і буде Боря. Він візьме під своє крило майже осиротілу родину брата, а заодно, і його справу та статки. Нарешті, він отримає все те, чого заслуговував, те, що вже давно повинно було бути моїм. -Тьотю, не побивайтеся… Вам зараз потрібно берегти себе, не забувайте про це… - втішав Олену Михайлівну чоловік і навіть провів рукою по сивому волоссю. – Вам не можна хвилюватися. Можливо, покликати лікаря, щоб він оглянув Вас? -Не треба. Зараз мова не про мене, зараз головне – Артем… - глухо сказала жінка, а Бориса знову кольнуло. Артем. Завжди і в усьо