....І хто б міг подумати, що саме цю родину спіткаю така біда- настільки дивна та раптова. Пройшло вже три дні з дня зникнення дружини, а глава родини Артем Володарський досі не міг прийти до тями. Лишивши дітей на опіку няні та мами, він активно обдзвонював всі можливі місця, знайомих, де могла б знаходитися його дружина. І справді- таке зникнення було більш, ніж дивним, адже навіть місяця не минуло з того часу, коли на світ з’явився маленький Петрик- довгоочікуваний синочок, котрий став для родини подарунком долі. Ольга завжди була просто чудовою мамою- ніжною та турботливою- і ніхто не міг навіть припустити, що могло стати причиною того, що жінка могла просто так покинути своїх малюків і, нікому не сказавши, зникнути та вимкнути телефон.
-Ви продивилися, прочесали всі місця?- похмуро прохрипів господар будинку, не підіймаючи погляду на охорону та детектива, якого теж залучив до пошуків дружини. За ці декілька днів завжди зібраний юрист, господар життя, здається, постарів років на десять, на скронях вже чіткіше виднілася передчасна сивина, а тремтячою рукою він стискав склянку з віскі.
-Саме так.- впевненим голосом сказав детектив- це зовсім не старий, підтягнутий чоловік років п’ятдесяти, котрий зовсім не виглядав на свій вік,однак, за його плечима були вже десятки, а то й сотні вдало розкритих справ. Поправивши окуляри, він поклав на сіл господаря будинку мапу та розгорнув її.- Ми прочесали усю місцевість навколо котеджного селища та перевірили аеропорти та вокзали. Ніхто не брав квитків на ім’я Ольги Володарської. Телефон вимкнений та не вистежується в зоні радіопрослухованості.
-Все одно, не припиняйте пошуків. Ми повинні її знайти.- ніби сам до себе, а не до співрозмовника, відповів Артем, дивлячись в одну точку. Він чув все, що йому говорили, але візуально не міг взагалі сприймати ніякої інформації. Чоловікові здавалося, ніби він знаходиться у якомусь невідомому вакуумі, без повітря, звуків, голосів. Детектив лише розуміючи кивнув головою та, короткослівно попрощавшись, покинув кабінет. Артем відкинувся на спинку стільця, закривши очі та намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося. Вони з Олею жили щасливою родиною, душа в душу, майже не сварилися, не враховуючи усілякі побутові непорозуміння, а тут... Один з детективів, що допомагав чоловікові в пошуках і який, до речі мав непогані знання психології, припускав, що причиною могла бути післяпологова депресія, однак, Артем не хотів думати про це. Він взагалі не хотів вірити в те, що дружина сама могла так вчинити з ним та дітьми, особливо з маленьким Петриком, котрому зараз настільки потрібна материнська ласка. Оля завжди була привітною, усміхненою жінкою з відкритою душею завжди була готова допомогти кожному- не тільки добрим словом, але й ділом. А про те, як вона любила дітей і якою була турботливою мамою- годі й говорити. Чоловік дзвінко видихнув та, відкинувшись на кріслі, закрив очі, намагаючись відтворити в уяві образ дружини. Вона була і є для нього всім- повітрям, натхненням, сенсом рухатися кудись далі. Нікого він не кохав так палко, як кохає її і впевнений, що ні одна жінка не зробила б його настільки щасливим. З нею він від чував себе впевненим в собі, здатним на будь-які подвиги і ось зараз... У завжди впевненого в собі адвоката Володарського ніби висмикнули землю з-під ніг. Він не знав, що йому робити далі, однак, в одному був впевнений точно- здаватися він не має права. Не має права заради дружини та заради дітей, для котрих він зараз єдина опора, а вони для нього- світло у маленькому віконці. Вони всі зараз повинні триматися разом так, як ніколи раніше.
Залишивши всі свої справи та відклавши папери, чоловік повільно встав з крісла та попрямував до дитячих кімнат, котрі знаходилися нагорі, поруч зі спальнею батьків. Важкими кроками зайшовши спочатку в кімнату синочка, він побачив що малюк розривається від плачу на руках у няні Надії Зіновіївни. Ця щира, добра жінка була не просто нянькою в домі Володарських, вона була практично членом родини, вже невід’ємною ї частиною. Вона практично з пелюшок викохала старшу донечку подружжя Марійку, а тепер всю себе віддавала ще й крихітному Петрику.
-Ніяк не можу заспокоїти!- поскаржилася літня жінка, ніжно притискаючи до грудей маля.- Плаче й плаче, до мами хоче... А тут таке...