она в нього зрослася не дуже добре і чоловік до сих пір накульгував і періодично відчував втому – через недовгий період реабілітації майже відновився, однак, Олена Михайлівна чудово знала сина і відчувала, який важкий тягар лежить у нього на душі… Артем ніби й посміхався, жив, як зазвичай, але материнське серце безпомилково відчувало біль його душі. І цю пустку змогла заповнити лише Оля, з’явившись у його житті. Жінка щиро полюбила невістку, немов рідну, здавалося, що у їхній дім нарешті прийшло щастя, однак, як виявилося, досить рано раділа… Їхнє щастя теж лопнуло, неначе мильна бульбашка. Олечку вона любила, неначе рідну доньку і за невістку в жінки досі боліло серце, яке, як і серце Артема, не вірило, що Оля загинула, хоча, слідство надало незаперечні докази її загибелі. «Материнське серце не обдуриш…» - казав Ользі Михайлівні внутрішній голос. «Артеме, синочку… Борися… Живи… Дихай… Дихай, живи, рідний… Заради мене, заради діточок… Заради Олечки… Борися, сину… Господи, допоможи йому…» - молилася жінка, з очей котрої градом котилися сльози. Минула, здавалося, ціла вічність, коли жінка отямилася і побачила, що до неї наближається силует чоловіка. -Тітко Олено! Як Ви? – чоловік тут же підійшов до жінки і обійняв її. Найріднішу людину, яка в нього залишилася тепер на цьому світі після смерті батьків та дядька, який взяв його на виховання. Який дав йому освіту, не дозволив хлопчині скніти в дитячому будинку. Який виховував його на рівні з власним сином, бо відчував провину перед племінником. Провину за те, що не відразу забрав його додому, за те, що не спілкувався довго з його батьком, зі своїм братом. -Борю! – жінка кинулася обіймати племінника, якого любила, немов рідного сина. Якого колись пригріла біля свого материнського крила, немов налякане, поранене пташа. Борис, як і його двоюрідний брат Артем, який зараз боровся за своє життя, теж пробився по життя, зробив кар’єру – правда, в сфері криміналістики, а не юриспруденції і зараз з успіхом викладає в одному з університетів Мюнхена, де отримує освіту українська діаспора. –Що з Артемом, тьотю?- стурбовано запитав чоловік, навіть не вдаючись до церемоній, які доречні при зустрічі після довгої розлуки – в цьому випадку, вони були недоречні. Олена Михайлівна вся тремтіла, Борис взяв жінку за побиті зморшками руки, допоміг сісти на стільчик, якій стояв в коридорі в зоні очікування, а потім підбіг до автомата і повернувся через миттю, тримаючи в руках пластиковий стаканчик з водою.- Ось, випийте…- він буквально всунув в тремтячі руки жінки паперову тару з водою і навіть допоміг їй зробити декілька ковтків, бо руки не слухалися нещасну, вбиту горем матір. -Все погано, сину…- заплакала жінка. – Артема відразу ж відвезли до реанімації, ніхто з лікарів й досі не виходив, а я ось… Сиджу, чекаю… Чекаю… - на обличчі жінки знову з’явилася гримаса болю та відчаю і плечі затряслися в безсилих риданнях. Борис, в свою чергу, обійняв жінку. -Я приїхав, як тільки зміг! Прилетів сьогодні по обіді, телефонував Вам додому, спочатку ніхто не брав слухавку, а потім покоївка відповіла на дзвінок і розповіла про те, яка трапилася біда.- говорив Борис, обіймаючи тітку. -Артем так на тебе чекав. І Марічка теж. Все говорила, що дядько Борис навчить її робити паперового змія. І Оля… Планувала спекти свій фірмовий пиріг.. – останні слова Олена Михайлівна не договорила, знову заплакавши. Вона згадала, наскільки щасливими були її син та невістка буквально декілька місяців тому. І як все зараз… - Господи, якщо я інколи вчиняла неправильно, то наказуй мене. Чому страждають мої діти?! Чому?! –плакала жінка. Борис обіймав жінку, а на його обличчі була якась незрозуміла гримаса, на котрій при бажанні можна було прочитати цілу палітру почуттів – від болю та співчуття до якоїсь тваринної, нездорової радості, злорадства. Однак, він всіма силами намагався приховати той другий відтінок почуттів, адже, йому зараз треба бути вбитим горем родичем. Його брат на межі життя і смерті, племінники можуть у будь-яку мить лишитися сиротами, тітка вбита горем. Тут якраз потрібен благородний рятівник, яким і буде Боря. Він візьме під своє крило майже осиротілу родину брата, а заодно, і його справу та статки. Нарешті, він отримає все те, чого заслуговував, те, що вже давно повинно було бути моїм. -Тьотю, не побивайтеся… Вам зараз потрібно берегти себе, не забувайте про це… - втішав Олену Михайлівну чоловік і навіть провів рукою по сивому волоссю. – Вам не можна хвилюватися. Можливо, покликати лікаря, щоб він оглянув Вас? -Не треба. Зараз мова не про мене, зараз головне – Артем… - глухо сказала жінка, а Бориса знову кольнуло. Артем. Завжди і в усьому Артем. Центр уваги, пуп землі. З самого дитинства йому ставили в приклад його обласканого, тепличного братика, якому ні в чому не відмовляли. На родинних святах вся увага була Артему, Артем благородно ділився з Борисом своїми іграшками та речами, однак, Борис це не сприймав, як братську любов і турботу, а, скоріше, як приниження, як дар бідному з барського плеча. Як завжди, Борису вдалося вгамувати спогади і опанувати себе. Хорошим актором він навчився бути досить давно, розуміючи, що, якщо бути хитрішим, забути про власні амбіції і хоча б трохи підлаштуватися під навколишній світ, можна досягти успіху. Якщо простіше, цю рабську аксіому можна було розшифрувати інакшими словами «з вовками жити – по-вовчому вити..» -Так, без сумніву, здоров’я Артема зараз грає чи не найголовнішу роль, однак, Ви не забувайте, що Вам необхідно берегти себе заради Артема і малюків. – сказав Борис і раптом посміхнувся. – І потім, Артему стане краще, і саме в мене він запитає, чи я турбувався про Вас. І що я йому відповім на те?- запитав він у жінки, ніжно погладжуючи її побиті зморшками долоні. Здається, саме ці слова майже повністю переконали Олену Михайлівну і вона витерла очі. -Так, синку, ти маєш рацію.. До того ж, там Марічка і Павлик самі, з ними няня, однак, вони не заснуть, я це знаю. Особливо, Марійка, вона так злякалася. – жінка знову схлипнула. -Отож! Малюкам ми зараз потрібні більш за все, так що… Так що, збирайтеся і поїхали! – почав було Борис, але Олена Михайлівна його перебила. -Ні… Зараз я нікуди не поїду… Я повинна дочекатися лікаря, поговорити з ним, переконатися, що з Артемчиком все гаразд…- жінка переминала тремтячими руками носову хустинку. Борис поклав свою долоню на долоні жінки. -Ось якраз лікар іде… - сказав він і вони разом з Оленою Михайлівною встали. Літня жінка подивилася на медика, наче на Господа Бога, на останню надію. -Лікарю, прошу Вас, скажіть, як зараз мій син? Що з Артемом?!- буквально закричала жінка. В свою чергу, лікар втомлено зняв окуляри та помасажував перенісся. - Що я можу сказати? Поки що стан досить небезпечний та непевний – у Вашого сина гостра серцева недостатність і… - медик зітхнув. – Його щастя, що «Швидка» встигла вчасно, інакше…- лікар багатозначно замовчав, в той час, Олена Михайлівна похитнулась і зблідла, а Борис вчасно піймав жінку та з докором подивився на лікаря – мовляв, хіба можна такі новини повідомляти прямо в очі літній жінці? Зрозумівши свою помилку, лікар тактовно прокашлявся. – Кхм… Вибачте… Я просто хотів сказати, що Ваш син буквально в сорочці народився. Кризову межу вдалося подолати, однак, зараз все дуже непевно… -Мені… Можна його побачити? – запитала Олена Михайлівна, а лікар, в свою чергу, заперечно похитав головою. -Ні в якому разі! Ваш син зараз в реанімації, а там відвідування суворо заборонені- це по-перше,а по-друге, йому зараз потрібен спокій, а також сили, тому що доведеться провести низку обстежень. – лікар багатозначно подивився на Олену Степанівну. – Мені варто задати Вам декілька питань. – сказав він. -Так, звичайно.- миттю підібралася жінка, подивившись на лікаря. -Справа в тому, що…- медик ретельно підбирав слова. – Справа в тому, що такого роду напади не бувають просто так, на рівному місці.. Скажіть, у Вашого сина раніше серце боліло? – запитав він у Олени Степанівни, а та, в свою чергу, розгублено та заперечно похитала головою. -Ні… Принаймні, мені він не скаржився… Його батько помер від серцевої недостатності… Це так раптово тоді відбулося… Так само, як зх. Артемчиком… Глухий удар – і…. – після цих слів літня жінка знову затряслася в риданнях. -Це все зрозуміло, однак… - медик зараз виглядав детективом, який шукає важливу зачіпку у справі, яка може бути ключовою у розв’язці карколомного ребусу. – У Вашого сина був напад такої сили, які бувають в людей, які тривалий час страждають на серцево-судинні захворювання і приймають сильні ліки. – слава Богу, що ніхто не помітив, як після слів медика зблід Борис. Чоловік нервово заскрипів зубами – тільки цього не вистачало… Але ж ця лярва присягалася, що все чисто і що комар носа не підточить. Якщо буде експертиза і в крові виявлять препарат, то… А, власне, чому саме на нього має впасти підозра? По-перше, це зробив не він, по-друге, вони з братом вже декілька років не спілкувалися і він точно випаде з числа підозрюваних. «І потім…»- хаотично прикидав на ходу Борис. – «Навіть якщо концентрація препарату висока, так само висока і вірогідність того, що Артем сам переборщив з дозуванням. У змученого пошуками дружини, вбитого горем Володарського після всього пережитого є висока вірогідність такого роду хвороб- організм і нервова система не зал