ий. -А зараз, вибачте, мені час. Потрібно до хворих. Я триматиму Вас в курсі. – лікар навіть поплескав Бориса по плечу і попрямував далі по коридору, по дорозі перемовляючись з однією з медсестер. Борис деякий час постояв на одному місці і, потерши стиснуті в кулак пальці, попрямував до Олени Михайлівни. Зараз жінка, в якої геть не було сил через пережиті стреси, сиділа на стільчику в коридорі, неживим поглядом втупившись в одну точку, і мляво слухала те, що говорила жінці медсестра. -Дякую…. Я буду з нею…- сказав Борис молодій дівчині (досить привабливій, до речі) і присів біля тітки, взявши її за руку. Молода дівчина-медик багатозначно кивнула Борису, мовляв, можете розраховувати на мене, та попрямувала на свій черговий пост. – Тьотю.. - стиха заговорив Борис, тримаючи Олену Михайлівну за руку. –Тьотю, поїдемо додому? Вам потрібно відпочити… -Ні… - прохрипіла жінка, слабко захитавши головою. – Я не можу… Мені треба бути з сином… Там Артемчик… Я йому потрібна… -З Артемом зараз медики, він під ретельним доглядом. Не хвилюйтеся. Якщо що… - почав було Борис і раптом замовк, побачивши, як сіпнулася від його слів тітка. – Тобто, я хочу сказати… Це чудова клініка… Артем під ретельним доглядом, а ось Вам варто відпочити… -Не можу… Я не зможу заснути… Не зможу… Я вдома, а Артемчик тут, серед цих всім апаратів.. –говорила жінка і раптом її голос знову почав здригатися від ридань. – Якщо… З Артемом щось трапиться, я… Я не переживу… Просто не переживу… Він – єдине, що в мене лишилося… - і Олена Михайлівна знову гірко заплакала, затуливши долоням обличчя, а Боря, в свою чергу обійняв тітку і пригорнув до себе. -Не кажіть так! Не кажіть, тьотю! А Ваші онуки – Марічка та Павлик? Ви їм зараз дуже потрібні! – сказав Боря, ховаючи за турботою маску гніву, яка в ту мить спотворила його обличчя. Чи то, більше, напевно, заздрості… Однак, він швидко це приховав за образом болю та співчуття і, варто сказати, що його слова таки справили на жінку належне враження. Вона підвелася, Борис побачив, що Олена Степанівна ледве стоїть на ногах і відразу ж підхопив нещасну, вбиту горем жінку під руку. –Обережно… Я допоможу Вам… Ходімо.. Все буде гаразд…- і, щось приговорюючи, він повів жінку на вихід з лікарні. * * * Після нічних жахіть Оля поринула в глибокий сон без сновидінь і все завдяки тому зіллю, яке дала випити нещасній Параска Степанівна для того, щоб змучена свідомість нещасної хоча б трохи відпочила. Тяжко зітхаючи, Параска Степанівна сиділа біля ліжка нещасної та гладила її по голові, шепочучи молитву. Толя ходив туди-сюди біля дверей і не наважувався зайти, потім безсило опустився на стару софу, яка стояла у вітальні і сховав обличчя в спрацьованих долонях. Зараз чоловік відчайдушно молив Бога тільки про одне – аби з Ольгою було все гаразд, аби вона подолала цю кляту кризу. «Адже не може так бути..» - з болем думав чоловік. – «Вона й так забагато вистраждала, не повинно бути все так. Господи, якщо така твоя воля, тоді забери мене, але дай життя їй. Дай їй шанс на щастя, вона заслужила цього». В цю ніч чоловік зрозумів, наскільки сильно кохає жінку. Він був готовий прихилити небо, аби тільки його Оля, його Нінель, його ясне сонечко була щаслива. Настільки щаслива, наскільки став він, коли Оля з’явилася в його житті. І заради щастя коханої Анатолій абсолютно чітко усвідомив, що готовий на все, навіть пожертвувати власним щастям. Якщо Оля захоче повернутися до чоловіка, він не стане її затримувати, перешкоджати. Ба більше – Толя вирішив, що зробить все, щоб допомогти Олі відшукати її родину, чоловіка та діточок. Заради того, аби відволіктися від дурниць, Толя почав подумки навіть складати приблизний план дій, за допомогою яких він мав намір знайти родину коханої. Тільки знайшовши Олю, тоді, тієї фатальної зимової ночі, яка докорінно змінила їхні долі, чоловік відразу ж зауважив, що одягнута жінка була доволі небідно, з чого зробив висновок про те, що вона з небідних кіл, однак… Чому ж тоді її досі не знайшли, чому немає масштабних пошуків, міліції з вівчарками, оголошень скрізь? Він ще не знав, хто чоловік Олі і які в них точно були стосунки, які в нього думки та мотиви, але в Анатолія вже чомусь підсвідомо прокинулась дуже сильна антипатія до цієї людини. Чомусь чоловік уявив безхребетну людину, яка просто пливе за течією. Якби йому у свій час сказали, що є шанс, що Ніна жива, він би підняв на ноги усіх, кого було б можливо, він перевернув би догори другом увесь світ, але знайшов би. Знайшов її. Чоловік тихо піднявся з дивану та підійшов до дверей кімнати, де на ліжку на подушці лежала знесилена Оля, а Параска Степанівна витирала чоло нещасної змоченим в оцет рушником і щось говорила. Час від часу Оля відкривала очі, коротко відповідала на запитання старої цілительки і тихо плакала. Кімнатку освітлювала лише керосинова лампа маленьким сиротливим вогником, яких горів біля ліжка нещасної, немов примарна, але така бажана надія на одужання і Толя пильно спостерігав за обличчям Олі, за тим, яке воно бліде і наскільки великі кола під очима. Чоловік помітив, наскільки зосередженим і стурбованим було обличчя його матері. Він був готовий навіть заприсягнутися – Параска Степанівна, яку рідко коли можна було вивести з рівноваги, ледве стримувала сльози. Після побаченого по спині Толі пробігли мурахи і він вже був готовий кинутися в кімнату і першим дізнатися все з перших рук, однак, щось його стримувало. Чоловік і сам не помітив, скільки минуло часу від тієї миті, коли він сів на диван, обхопивши долонями голову, як раптом почув в себе за спиною кроки, які, власне, і привели його до тями. Це наближалася його мати. Параска Степанівна, завжди впевнена в собі цілителька, дивилася кудись в далечінь, тримаючи в тремтячій руці посудину з оцтом та шматок вологої марлі, якою вона і витирала обличчя Олі. -Толю, принеси ще оцту і теплої води… - попросила Параска Степанівна сина, простягнувши йому глиняну мисочку і продовжуючи дивитися кудись повз сина. -Мамо, що з Олею? Що з нею? – зсудомлено ковтнувши важкий клубок, який стискав його горло, запитав Толя в Параски Степанівни, дивлячись на матір, неначе на свою останню надію. Літня жінка посміхнулася і важко подивилась на сина. -Погано їй зараз… - тільки й сказала вона. Якщо раніше Параска Степанівна ще сумнівалась в своїх гіпотезах, то тепер все стало абсолютно ясно. Її гіпотези та тривоги підтвердилися. Тільки питання – як з цим впорається Оля? В іншому випадку, ця новина була б справжнім щастям для їхньої нещасної підопічної, але не зараз. Не за таких обставин. -Погано? – Толя злякався, мов дитина. – Мамо, прошу тебе, не говори загадками! Що з Олею? Я можу чимось допомогти? -Я ж сказала вже – оцет і теплу воду принеси! – не змогла впоратися з емоціями і Параска Степанівна, прикрикнувши на сина, неначе на школяра. Толя миттю зірвався з місця і побіг на кухню, а літня жінка важко зітхнула і втомлено присіла на край дивану. Серце болісно стиснулось, а на очі набігли сльози. Їй стало неймовірно шкода Олечку, яку жінка вже полюбила щиро, немов рідну доньку і бачила, наскільки в неї щира та відкрита душа. «Чому так, Господи?!» - подумки запитувала жінка в Небес. – «Чому ця дівчинка має так страждати?!» Параска Степанівна вже давно помічала зміни, які відбувались з Ольгою, відчувала, що… А зараз вона цілковито переконалася в своїх гіпотезах – Оля вагітна і ця дитинка далеко не від коханої людини. Це літня жінка зрозуміла зразу, коли почала запитувати у сердешної, що ж вона пригадала. Звісно, кожне дитя на землі – це дар Господа і маля не винне в тому, що воно – плід наруги чи народжене не від любові, але… Як Оля переживе це? Її організм ослаблений, як і душа, серденько, на яке звалилось стільки всього… -Мам, ось, я все приніс. – в кімнату вбіг Толя з мискою та чистою марлею, однак, зупинився, побачивши змарніле материне обличчя. – Мамо, я ж бачу, що з Олею щось відбувається. – сказав він, рішуче подивившись на Параску Степанівну. – Тобі недобре? Мам… - з тривогою запитав чоловік, побачивши, що мама не відразу прореагувала на його слова, а це з мудрою Параско Степанівною траплялося дуже рідко. Можна сказати, що чоловік вперше бачив матір такою. -Що?.. Що, синку? Так, все гаразд… - розгублено сказала жінка, витерши зволожені очі. -Мамо, я ж бачу, що щось відбувається… - стояв на своєму Анатолій, тримаючи матір за руку. -Просто… Я думала про Олечку… Важко їй зараз доведеться, бідолашці… - тяжко зітхнула Параска Степанівна. -Я давно помітив, що з нею щось не те. Недавно вона стояла на кухні і в одну мить стала білою, як стіна, похитнулася… Я ледве встиг її піймати… А тут цей напад… - з задумою говорив Толя, а потім пильно подивився на матір. – Мамо, що з нею? Це через минуле, чи… Я навіть, бува, думав, що вона отруїлася, недавно вгощав її сушеними ягодами і… Параска Степанівна ствердно похитала головою. -Так, вона отруїлася.. – сказала жінка крізь сльози. – Тільки не ягодами… Людською жорстокістю вона отруїлася.. Нещасна… Нещасна моя дівчинка… - заридала Параска Степанівна, враз згадавши свою покійну донечку Ніночку, яка саме через це… Толя вмить пополотнів. -Ти про що, мамо? – тихо прохрипів він, відчуваючи, як кров відступає від обличчя, а потім так само стрімко вдаряє в скроні. Чоловік усвідомив, що задав це питання абсолютно дарма тому, що сам здогадався, про що говорить мати. -Вагітна наша Олечка. – вит