ь говорила. Час від часу Оля відкривала очі, коротко відповідала на запитання старої цілительки і тихо плакала. Кімнатку освітлювала лише керосинова лампа маленьким сиротливим вогником, яких горів біля ліжка нещасної, немов примарна, але така бажана надія на одужання і Толя пильно спостерігав за обличчям Олі, за тим, яке воно бліде і наскільки великі кола під очима. Чоловік помітив, наскільки зосередженим і стурбованим було обличчя його матері. Він був готовий навіть заприсягнутися – Параска Степанівна, яку рідко коли можна було вивести з рівноваги, ледве стримувала сльози. Після побаченого по спині Толі пробігли мурахи і він вже був готовий кинутися в кімнату і першим дізнатися все з перших рук, однак, щось його стримувало. Чоловік і сам не помітив, скільки минуло часу від тієї миті, коли він сів на диван, обхопивши долонями голову, як раптом почув в себе за спиною кроки, які, власне, і привели його до тями. Це наближалася його мати. Параска Степанівна, завжди впевнена в собі цілителька, дивилася кудись в далечінь, тримаючи в тремтячій руці посудину з оцтом та шматок вологої марлі, якою вона і витирала обличчя Олі. -Толю, принеси ще оцту і теплої води… - попросила Параска Степанівна сина, простягнувши йому глиняну мисочку і продовжуючи дивитися кудись повз сина. -Мамо, що з Олею? Що з нею? – зсудомлено ковтнувши важкий клубок, який стискав його горло, запитав Толя в Параски Степанівни, дивлячись на матір, неначе на свою останню надію. Літня жінка посміхнулася і важко подивилась на сина. -Погано їй зараз… - тільки й сказала вона. Якщо раніше Параска Степанівна ще сумнівалась в своїх гіпотезах, то тепер все стало абсолютно ясно. Її гіпотези та тривоги підтвердилися. Тільки питання – як з цим впорається Оля? В іншому випадку, ця новина була б справжнім щастям для їхньої нещасної підопічної, але не зараз. Не за таких обставин. -Погано? – Толя злякався, мов дитина. – Мамо, прошу тебе, не говори загадками! Що з Олею? Я можу чимось допомогти? -Я ж сказала вже – оцет і теплу воду принеси! – не змогла впоратися з емоціями і Параска Степанівна, прикрикнувши на сина, неначе на школяра. Толя миттю зірвався з місця і побіг на кухню, а літня жінка важко зітхнула і втомлено присіла на край дивану. Серце болісно стиснулось, а на очі набігли сльози. Їй стало неймовірно шкода Олечку, яку жінка вже полюбила щиро, немов рідну доньку і бачила, наскільки в неї щира та відкрита душа. «Чому так, Господи?!» - подумки запитувала жінка в Небес. – «Чому ця дівчинка має так страждати?!» Параска Степанівна вже давно помічала зміни, які відбувались з Ольгою, відчувала, що… А зараз вона цілковито переконалася в своїх гіпотезах – Оля вагітна і ця дитинка далеко не від коханої людини. Це літня жінка зрозуміла зразу, коли почала запитувати у сердешної, що ж вона пригадала. Звісно, кожне дитя на землі – це дар Господа і маля не винне в тому, що воно – плід наруги чи народжене не від любові, але… Як Оля переживе це? Її організм ослаблений, як і душа, серденько, на яке звалилось стільки всього… -Мам, ось, я все приніс. – в кімнату вбіг Толя з мискою та чистою марлею, однак, зупинився, побачивши змарніле материне обличчя. – Мамо, я ж бачу, що з Олею щось відбувається. – сказав він, рішуче подивившись на Параску Степанівну. – Тобі недобре? Мам… - з тривогою запитав чоловік, побачивши, що мама не відразу прореагувала на його слова, а це з мудрою Параско Степанівною траплялося дуже рідко. Можна сказати, що чоловік вперше бачив матір такою. -Що?.. Що, синку? Так, все гаразд… - розгублено сказала жінка, витерши зволожені очі. -Мамо, я ж бачу, що щось відбувається… - стояв на своєму Анатолій, тримаючи матір за руку. -Просто… Я думала про Олечку… Важко їй зараз доведеться, бідолашці… - тяжко зітхнула Параска Степанівна. -Я давно помітив, що з нею щось не те. Недавно вона стояла на кухні і в одну мить стала білою, як стіна, похитнулася… Я ледве встиг її піймати… А тут цей напад… - з задумою говорив Толя, а потім пильно подивився на матір. – Мамо, що з нею? Це через минуле, чи… Я навіть, бува, думав, що вона отруїлася, недавно вгощав її сушеними ягодами і… Параска Степанівна ствердно похитала головою. -Так, вона отруїлася.. – сказала жінка крізь сльози. – Тільки не ягодами… Людською жорстокістю вона отруїлася.. Нещасна… Нещасна моя дівчинка… - заридала Параска Степанівна, враз згадавши свою покійну донечку Ніночку, яка саме через це… Толя вмить пополотнів. -Ти про що, мамо? – тихо прохрипів він, відчуваючи, як кров відступає від обличчя, а потім так само стрімко вдаряє в скроні. Чоловік усвідомив, що задав це питання абсолютно дарма тому, що сам здогадався, про що говорить мати. -Вагітна наша Олечка. – витерши сльози, сказала жінка.- Однак, дитинка ця далеко не від коханої людини.. Толя перевів дух. Враз все стало ясно і частинки головоломки, яка ніяк не хотіла складатися стільки часу, нарешті, почали ставати в правильний порядок. Гнів, відчай і жахливе усвідомлення всього того, що довелося пережити Ользі розривали його серце на шматки. Здавалося, що якби ось тут зараз перед ним з’явився той самий мерзотник, який вчинив все це з Ольгою, Анатолій вбив би його, не задумуючись. І начхати на мораль про ближнього, на одвічне «не убий». Такі мерзоти просто не мають права ходити по землі. -Я вб’ю його. Знайду і вб’ю… - хрипів Толя, навіть не помічаючи того, як синхронно і самовільно стискались та розтискалися його кулаки. Він перевів дихання, щоб хоч якось взяти себе в руки, і подивився в сторону кімнати, де лежала нещасна Оля. Його янгол, світлий промінчик. Його Нінель. Раптом в серце, яке нило гострим болем, прийшло усвідомлення. Він не вберіг Ніну від жорстокого світу, він не може нічого вдіяти, щоб відгородити Олю, змінити її минуле, але він буде поряд. Він підтримуватиме її. Їх. Олю і малюка. Не важливо те, якою мерзотою був його чи її батько. Важливо те, яка в малюка мати. І Толя все зробить, щоб вони були щасливі. Обоє. «Все буде добре… Ви не самі…» - думав він, дивлячись в сторону кімнати, де зараз лежала Оля і куди пішла Параска Степанівна. «Я люблю вас. Я дуже вас люблю…» - сказав сам до себе Анатолій і сам не помітив, як посміхнувся… * * * Коли Параска Степанівна увійшла у кімнату, де лежала Оля, молода жінка вже не спала. Вона лежала на ліжку, вкрита великим теплим покривалом, і дивилася кудись в сторону. Очі жінки були наповнені сльозами і вона не могла навіть подивитися в сторону Параски Степанівни, яка за цей час замінила жінці матір. Вона через двері чула розмову старої цілительки та її сина, вона вже давно відчувала, що з нею відбувається щось не те, а ці симптоми не були схожі ні на що, однак, Ольга (тоді ще Нінель) усвідомлювала, що колись, в минулому житті, з нею це вже було. А тепер Ольга згадала: з нею таке було двічі – коли вона чекала Марічку і коли чекала Павлика. Свого маленького принца. Так, жінка згадала, що саме так називала свого маленького синочка. Але тоді була інша ситуація. Старші діти були плодом кохання, вони були від чоловіка, котрого вона, Оля любила всім серцем вже багато років, можна сказати, все життя, а тепер… Тепер вона носить від серцем плід насилля, продовження мерзотника, жорстокої та безпринципної людини, яка ніколи і ні в чому не бачила між собою перепон, яка не гребувала людськими почуттями, яка вбивала, крала, зраджувала і все заради однієї мети – заради багатства. З очей жінки градом лилися сльози і вона навіть не намагалася їх приборкати. «Господи, я так хотіла все згадати, однак, зараз я б на все, напевно, пішла, аби забути увесь той сором!» - думала жінка, адже зараз перед її очима були аж ніяк не щасливі сімейні миті, не сміх дітей, не цілунки коханого чоловіка, не церковні дзвони в день їхнього вінчання і не крики «Гірко»…. …Це був один зі званих прийомів, які влаштовував її чоловік. Чергова річниця з дня заснування його юридичної компанії. Простора вітальні дорогого будинку вщент заповнена людьми з вищих кіл. На ній дорога сукня, діамантові підвіски, щойно подаровані з чоловіком, а на губах ще ніжно палахкотять сліди від його поцілунків. Туди- сюди снують дам в шикарних сукнях, які тримають під руку своїх кавалерів, що нажили вже великі статки, животи та сивину на скронях. Кришталевий дзвін келихів, тости та дружній сміх. Вона тримає під руку чоловіка, приязно вітається з гостями. Його широкі та мужні плечі гарно дивляться у смокінгу. Грає музика, Артема хтось кличе в сторону, а потім Ольгу, яка спостерігала за чоловіком, відволікає притомний голосок: -Сподіваюся, твій любий чоловік не буде проти, якщо я на трохи вкраду його кохану дружину? Всього на один танець. – і, посміхнувшись, він буквально потягнув Олю в коло танцюючих. Їй було незручно, їй було не по собі, захотілося втекти, куди-небудь, аби тільки не дивитися в ці очі. В ці хижі, самозакохані очі. -Якщо по правді, я не дуже хочу танцювати…- пробурмотіла Оля. -Ну, що ти, лялю? Ти така красуня, а в такому настрої! Та ти просто королева на цьому балу! Покажи всім клас! – самовпевнено сказав Він. Той, чиє ім’я Ольга згадала практично зразу,той, кого зараз вона б впізнала серед тисячі інших. -По-перше, відпусти мене, а, по-друге, веди себе пристойніше. На нас всі дивляться і, в першу чергу, Артем… - сказала Ольга. Вона давно знала про його наміри. Давно помічала те, яким ласим поглядом він пожирав її. Вона знала, на що здатна ця людина, яким він є насправді, тому боялася його.