ерши сльози, сказала жінка.- Однак, дитинка ця далеко не від коханої людини.. Толя перевів дух. Враз все стало ясно і частинки головоломки, яка ніяк не хотіла складатися стільки часу, нарешті, почали ставати в правильний порядок. Гнів, відчай і жахливе усвідомлення всього того, що довелося пережити Ользі розривали його серце на шматки. Здавалося, що якби ось тут зараз перед ним з’явився той самий мерзотник, який вчинив все це з Ольгою, Анатолій вбив би його, не задумуючись. І начхати на мораль про ближнього, на одвічне «не убий». Такі мерзоти просто не мають права ходити по землі. -Я вб’ю його. Знайду і вб’ю… - хрипів Толя, навіть не помічаючи того, як синхронно і самовільно стискались та розтискалися його кулаки. Він перевів дихання, щоб хоч якось взяти себе в руки, і подивився в сторону кімнати, де лежала нещасна Оля. Його янгол, світлий промінчик. Його Нінель. Раптом в серце, яке нило гострим болем, прийшло усвідомлення. Він не вберіг Ніну від жорстокого світу, він не може нічого вдіяти, щоб відгородити Олю, змінити її минуле, але він буде поряд. Він підтримуватиме її. Їх. Олю і малюка. Не важливо те, якою мерзотою був його чи її батько. Важливо те, яка в малюка мати. І Толя все зробить, щоб вони були щасливі. Обоє. «Все буде добре… Ви не самі…» - думав він, дивлячись в сторону кімнати, де зараз лежала Оля і куди пішла Параска Степанівна. «Я люблю вас. Я дуже вас люблю…» - сказав сам до себе Анатолій і сам не помітив, як посміхнувся… * * * Коли Параска Степанівна увійшла у кімнату, де лежала Оля, молода жінка вже не спала. Вона лежала на ліжку, вкрита великим теплим покривалом, і дивилася кудись в сторону. Очі жінки були наповнені сльозами і вона не могла навіть подивитися в сторону Параски Степанівни, яка за цей час замінила жінці матір. Вона через двері чула розмову старої цілительки та її сина, вона вже давно відчувала, що з нею відбувається щось не те, а ці симптоми не були схожі ні на що, однак, Ольга (тоді ще Нінель) усвідомлювала, що колись, в минулому житті, з нею це вже було. А тепер Ольга згадала: з нею таке було двічі – коли вона чекала Марічку і коли чекала Павлика. Свого маленького принца. Так, жінка згадала, що саме так називала свого маленького синочка. Але тоді була інша ситуація. Старші діти були плодом кохання, вони були від чоловіка, котрого вона, Оля любила всім серцем вже багато років, можна сказати, все життя, а тепер… Тепер вона носить від серцем плід насилля, продовження мерзотника, жорстокої та безпринципної людини, яка ніколи і ні в чому не бачила між собою перепон, яка не гребувала людськими почуттями, яка вбивала, крала, зраджувала і все заради однієї мети – заради багатства. З очей жінки градом лилися сльози і вона навіть не намагалася їх приборкати. «Господи, я так хотіла все згадати, однак, зараз я б на все, напевно, пішла, аби забути увесь той сором!» - думала жінка, адже зараз перед її очима були аж ніяк не щасливі сімейні миті, не сміх дітей, не цілунки коханого чоловіка, не церковні дзвони в день їхнього вінчання і не крики «Гірко»…. …Це був один зі званих прийомів, які влаштовував її чоловік. Чергова річниця з дня заснування його юридичної компанії. Простора вітальні дорогого будинку вщент заповнена людьми з вищих кіл. На ній дорога сукня, діамантові підвіски, щойно подаровані з чоловіком, а на губах ще ніжно палахкотять сліди від його поцілунків. Туди- сюди снують дам в шикарних сукнях, які тримають під руку своїх кавалерів, що нажили вже великі статки, животи та сивину на скронях. Кришталевий дзвін келихів, тости та дружній сміх. Вона тримає під руку чоловіка, приязно вітається з гостями. Його широкі та мужні плечі гарно дивляться у смокінгу. Грає музика, Артема хтось кличе в сторону, а потім Ольгу, яка спостерігала за чоловіком, відволікає притомний голосок: -Сподіваюся, твій любий чоловік не буде проти, якщо я на трохи вкраду його кохану дружину? Всього на один танець. – і, посміхнувшись, він буквально потягнув Олю в коло танцюючих. Їй було незручно, їй було не по собі, захотілося втекти, куди-небудь, аби тільки не дивитися в ці очі. В ці хижі, самозакохані очі. -Якщо по правді, я не дуже хочу танцювати…- пробурмотіла Оля. -Ну, що ти, лялю? Ти така красуня, а в такому настрої! Та ти просто королева на цьому балу! Покажи всім клас! – самовпевнено сказав Він. Той, чиє ім’я Ольга згадала практично зразу,той, кого зараз вона б впізнала серед тисячі інших. -По-перше, відпусти мене, а, по-друге, веди себе пристойніше. На нас всі дивляться і, в першу чергу, Артем… - сказала Ольга. Вона давно знала про його наміри. Давно помічала те, яким ласим поглядом він пожирав її. Вона знала, на що здатна ця людина, яким він є насправді, тому боялася його. Боялася, наче маленьке звірятко боїться голодного хижака, який полює на свою жертву довгий час і котрий абсолютно впевнений, що вона рано чи пізно таки потрапить до його лап. -І що? Нехай дивляться! Мені на них начхати, навіть на мого братика! – прошепотів Він і його рука сильніше стиснула долоню Ольги. -Ти ж знаєш, що я кохаю його! Все життя кохаю! В тебе немає ні одного шансу! – вона з ненавистю подивилася Йому у вічі. Якби можна було вбити поглядом, то її співрозмовник, напевно, відразу ж перетворився б в попіл. -Та що ти кажеш?! – з іронією запитав Він, а потім реготнув. – Маленька, я б на твоєму місці був би більш обережний! -А то що?! Що ти зробиш, м?! – Ольга з викликом подивилася на Нього. Великий і Могутній вже не здавався жінці таким жахливим. -Повір мені, можу багато що! В моїх руках зараз не тільки кар’єра твого коханого і безцінного Артемчика, але й ви! Ви всі в мене на мушці! – голосом лагідного ката прошепотів Він. -Ми? На мушці? В кого? В люблячого брата та дядька?! – так само жорстоко посміхнулася і Оля. – Ой, пане, Ви б так не ризикували своєю репутацією, бо ж я про Вас теж дещо знаю! -Блефуєш… - шепотів він їй на вушко і Ольга ясно відчувала, як Його гарячий подих обпікав її шию. – Ти не посмієш нічого зробити! -Помиляєшся! А ось і посмію! – вона нищівним поглядом подивилася на нього, на чортового короля становища. – Як-то кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити! Деякий час він просто мовчав. Мовчав, отетерівши від такої сміливості. До цього ніхто ще не смів так з ним говорити. З королем становища, з Вищим світу цього. Він стиснув зуби. Заворушив вилицями. Окинув Ольгу таким поглядом, від якого їй стало не по собі, поза шкірою пробігли мурахи, однак, жінці вдалося вчасно взяти себе в руки. «Я не повинна показати йому свою слабкість. Не повинна. Не маю права. – думала Ольга. І таки витримала. Не відвела погляду. Зберегла власну гідність. -Ну-ну, лялю, побачимо… Побачимо, наскільки тебе вистачить… - він нахилився і прошепотів їй на вухо. –Не забувай, що ти не лише вірна дружина, але й мама. Молода мама. – додав чоловік і, знову так само хижо посміхнувшись, взяв черговий келих з шампанський та пішов в натовп гостей. Після цієї розмови у Олі забракло дихання. Здавалося, що ще мить – і вона просто повалиться додолу. Катастрофічно не вистачало повітря і жінка навіть присіла на край дивану. Він може, він не розкидається словами. Він не з тих. Ользі в ту мить було навіть начхати на себе- вона боялася за діток та чоловіка, єдине, що лишилося в її житті. Страх скував тіло, легені відмовлялися дихати і жінка бачила лише один вихід на даний момент – вибігти геть на свіже повітря, побути наодинці з власними думками, привести до ладу свідомість. Примусивши тремтячу руку поставити келих на стіл, Ольга тихо пройшла повз натовп гостей та попрямувала на балкон, по дорозі посміхаючись оточуючим. Холодна осіння ніч дихнула їй в обличчя першим приморозком, що відразу ж освіжило відомість. Зіщулившись від холоду, Оля в ту мить подумала, що, напевно, дарма не накинула нічого на плечі, однак, повертатись теж не хотілося – вона хотіла уникнути зацікавлених поглядів та зайвих питань, а більш за все – не хотіла знову натрапити на НЬОГО. Ольга досі боялася його реакції, знала, що він так просто нічого не попустить. Вони тепер на мушці. Вона, діти і Артем. Через неї. І що робити – Оля на той момент не знала. Серце шалено гупало, здавалося, ще мить – і воно вистрибне з грудей. Жінка міцно вхопилася за перила балкону і дивилася на закутане в темряву місто, аж поки не почула веселий голос чоловіка: -А ось ти де, сонечко! Ми на тебе всі чекаємо! – це був Артем. Він підійшов до жінки і, скинувши свій піджак, накинув його дружині на плечі. Оля посміхнулася – присутність поряд з нею коханого знову повернула до життя, вселила впевненість виключно в хорошому і знову подарувала відчуття захищеності. Артем обійняв кохану та лагідно поцілував. – Ти чому втекла? – запитав він. -Ну, ти ж знаєш… - сумно посміхнулась Ольга. – Я швидко втомлююся від великих компаній. – відповіла жінка і їй ніби відлягло від серця – ця напівправда цілковито переконала чоловіка, що з нею все гаразд. -Так-так, і справді, я й забув! – ніжно посміхнувся Артем, обіймаючи дружину і поцілувавши її в скроню. – Вибач, що знову примусив тебе взяти на себе організацію вечора, хоча й знав твоє ставлення до такого роду збориськ! -Ну що ти? – ніжно посміхнулась Оля.- Я ж знаю, наскільки для тебе це важливо! До того ж, настільки солідний привід – ювілей твоєї фірми! Артем з неприхованим захватом подивився на дружину. -Вкотре переконуюся, що ти в мене – найкраща в світі! – посміхнувшись, сказав він. – Ти і вірна дружина, і чудова мама, ти моя