Боялася, наче маленьке звірятко боїться голодного хижака, який полює на свою жертву довгий час і котрий абсолютно впевнений, що вона рано чи пізно таки потрапить до його лап. -І що? Нехай дивляться! Мені на них начхати, навіть на мого братика! – прошепотів Він і його рука сильніше стиснула долоню Ольги. -Ти ж знаєш, що я кохаю його! Все життя кохаю! В тебе немає ні одного шансу! – вона з ненавистю подивилася Йому у вічі. Якби можна було вбити поглядом, то її співрозмовник, напевно, відразу ж перетворився б в попіл. -Та що ти кажеш?! – з іронією запитав Він, а потім реготнув. – Маленька, я б на твоєму місці був би більш обережний! -А то що?! Що ти зробиш, м?! – Ольга з викликом подивилася на Нього. Великий і Могутній вже не здавався жінці таким жахливим. -Повір мені, можу багато що! В моїх руках зараз не тільки кар’єра твого коханого і безцінного Артемчика, але й ви! Ви всі в мене на мушці! – голосом лагідного ката прошепотів Він. -Ми? На мушці? В кого? В люблячого брата та дядька?! – так само жорстоко посміхнулася і Оля. – Ой, пане, Ви б так не ризикували своєю репутацією, бо ж я про Вас теж дещо знаю! -Блефуєш… - шепотів він їй на вушко і Ольга ясно відчувала, як Його гарячий подих обпікав її шию. – Ти не посмієш нічого зробити! -Помиляєшся! А ось і посмію! – вона нищівним поглядом подивилася на нього, на чортового короля становища. – Як-то кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити! Деякий час він просто мовчав. Мовчав, отетерівши від такої сміливості. До цього ніхто ще не смів так з ним говорити. З королем становища, з Вищим світу цього. Він стиснув зуби. Заворушив вилицями. Окинув Ольгу таким поглядом, від якого їй стало не по собі, поза шкірою пробігли мурахи, однак, жінці вдалося вчасно взяти себе в руки. «Я не повинна показати йому свою слабкість. Не повинна. Не маю права. – думала Ольга. І таки витримала. Не відвела погляду. Зберегла власну гідність. -Ну-ну, лялю, побачимо… Побачимо, наскільки тебе вистачить… - він нахилився і прошепотів їй на вухо. –Не забувай, що ти не лише вірна дружина, але й мама. Молода мама. – додав чоловік і, знову так само хижо посміхнувшись, взяв черговий келих з шампанський та пішов в натовп гостей. Після цієї розмови у Олі забракло дихання. Здавалося, що ще мить – і вона просто повалиться додолу. Катастрофічно не вистачало повітря і жінка навіть присіла на край дивану. Він може, він не розкидається словами. Він не з тих. Ользі в ту мить було навіть начхати на себе- вона боялася за діток та чоловіка, єдине, що лишилося в її житті. Страх скував тіло, легені відмовлялися дихати і жінка бачила лише один вихід на даний момент – вибігти геть на свіже повітря, побути наодинці з власними думками, привести до ладу свідомість. Примусивши тремтячу руку поставити келих на стіл, Ольга тихо пройшла повз натовп гостей та попрямувала на балкон, по дорозі посміхаючись оточуючим. Холодна осіння ніч дихнула їй в обличчя першим приморозком, що відразу ж освіжило відомість. Зіщулившись від холоду, Оля в ту мить подумала, що, напевно, дарма не накинула нічого на плечі, однак, повертатись теж не хотілося – вона хотіла уникнути зацікавлених поглядів та зайвих питань, а більш за все – не хотіла знову натрапити на НЬОГО. Ольга досі боялася його реакції, знала, що він так просто нічого не попустить. Вони тепер на мушці. Вона, діти і Артем. Через неї. І що робити – Оля на той момент не знала. Серце шалено гупало, здавалося, ще мить – і воно вистрибне з грудей. Жінка міцно вхопилася за перила балкону і дивилася на закутане в темряву місто, аж поки не почула веселий голос чоловіка: -А ось ти де, сонечко! Ми на тебе всі чекаємо! – це був Артем. Він підійшов до жінки і, скинувши свій піджак, накинув його дружині на плечі. Оля посміхнулася – присутність поряд з нею коханого знову повернула до життя, вселила впевненість виключно в хорошому і знову подарувала відчуття захищеності. Артем обійняв кохану та лагідно поцілував. – Ти чому втекла? – запитав він. -Ну, ти ж знаєш… - сумно посміхнулась Ольга. – Я швидко втомлююся від великих компаній. – відповіла жінка і їй ніби відлягло від серця – ця напівправда цілковито переконала чоловіка, що з нею все гаразд. -Так-так, і справді, я й забув! – ніжно посміхнувся Артем, обіймаючи дружину і поцілувавши її в скроню. – Вибач, що знову примусив тебе взяти на себе організацію вечора, хоча й знав твоє ставлення до такого роду збориськ! -Ну що ти? – ніжно посміхнулась Оля.- Я ж знаю, наскільки для тебе це важливо! До того ж, настільки солідний привід – ювілей твоєї фірми! Артем з неприхованим захватом подивився на дружину. -Вкотре переконуюся, що ти в мене – найкраща в світі! – посміхнувшись, сказав він. – Ти і вірна дружина, і чудова мама, ти моя опора та мотивація! Дякую тобі! – з цими словами Володарський ніжно поцілував руки коханій, а серце Ольги боляче стиснулось. Не лише від страху за близьких, але й через сором. Виходить, що вона, навіть сама того відразу не усвідомлюючи, дала привід чи навіть натяк на зраду. Вона танцювала з Ним, дозволила йому вголос говорити те, про що навіть і думати їй було гидко! Не приведи Боже, хтось їй почув і потім страктує їхню розмову неправильно. Чи розповісти все прямо Артему? Ні, виключено. Знаючи запальний характер чоловіка, а також, те, наскільки сильно він кохає її і готовий зробити все для того, щоб захистити свою родину та її честь, то… Ольга не могла відповідати за те, що конфлікт буде вирішено мирно, а Він… Він страшна людина, якщо захоче, то зітре в порошок будь-кого. Навіть Артема з його зв’язками… «Допоможи нам, Господи… Допоможи…» - прошепотіла Ольга і ніжно поцілувала ці найрідніші на світі вуста… ….-Доню, як ти? – з верениці спогадів жінку вирвав голос Параски Степанівни. Літня жінка тихими кроками увійшла в кімнату, де лежала Оля. Побачивши жінку, Ольга важко зітхнула і відвернулася до стіни. Вона не хотіла, щоб жінка бачила її сльози і, до того ж, їй було соромно. Після всього, що з нею відбулося, Ольга відчувала себе брудною, пропащою жінкою. Господи! Вона так хотіла все згадати, а тепер розуміє, що краще б нічого не пам’ятати. Просто впасти в темне провалля і нічого не бачити та не відчувати. Жінка стиснула краї одіяла, аж доки не забіліли пальці, і тихо заридала. В Параски Степанівни все буквально перевернулось всередині. Вона сіла на край ліжка та тихо погладила її по голові. З болем в серці літня жінка помітила, що в темному, як ніч, волоссі Олі так передчасно біліли сиротливі дві сивих волосинки. -Не знаю… - прохрипіла жінка, досі не дивлячись на свою співрозмовницю.- Справді… Не знаю… Нічого не знаю… Що робити, як далі жити з цими спогадами, з дитинкою… - після цього Ольга вкотре глухо заридала і Параска Степанівна теж не могла стримати сліз. -Доню… - витираючи сльози, почала Параска Степанівна. – Ти повинна триматися… Ти тепер не одна, відповідаєш не лише за себе… -Що ж це виходить?! – ридаючи, примовляла Ольга. – Я кинула напризволяще своїх малюків заради того, щоб поїхати на ту трикляту зустріч, щоб не просто забути все та відректися від тих, кого я так люблю і кому настільки потрібна для того, щоб не лише не добитися справедливості, а ще й… - не договоривши жінка затряслася в гірких риданнях, а Параска Степанівна не стала її відразу заспокоювати, а деякий час просто погладжувала її по плечах, даючи можливість просто виплакатися. -Поплач… Поплач, доню.. Стане легше… - примовляла вона. -Від чого?! – з болем крикнула Ольга. – Як саме стане легше?! Я не знаю, що з моїми дітьми, я не знаю, що з моєю родиною, я не бачила їх декілька місяців. Їм загрожує небезпека, а я… А я тут… І ще й з… - вона легенько торкнулася свого поки що плаского животика. В той час Параска Степанівна великими очима подивилася на Ольгу. -Олю, я сподіваюся, в тебе немає непотрібних думок про… - наважилася запитати жінка, серце якої тривожно тьохнуло. Оля, в свою чергу, великими очима подивилася на жінку. -Я не знаю… Не знаю.. – нещасна тремтіла всім тілом. – Я справді не знаю, як мені вчинити… Знаєте, колись ми з чоловіком молили Господа, щоб він подарував нам малюка… - жінка схлипнула, згадавши донечку і усвідомивши, скільки часу її малята провели без неї. –Тому, я знаю, що дитятко – це дар, великий дар, хоч і не знаю справді, як мені вчинити… Мені страшно… Мені вперше в житті настільки страшно… -Не бійся, доню. Господь з тобою. Він допоможе тобі. – казала Параска Степанівна, погладжуючи Ольгу по голові, наче маленьку. -Знаєте… Згадавши все, я так хотіла повернутись додому, а тепер.. – Оля міцно заплющила очі і з них знову полилися сльози. – А тепер я не знаю, як з’явитись там. Адже… Мене так довго не було поряд з ними і… -Все буде гаразд, моя хороша… - Параска Степанівна поцілувала Ольгу в чоло. – Молися до Господа. Щиро молися. Він допоможе, він управить. Він бачить потреби кожного з нас і ніколи не лишає молитов без відповіді. -Так… Ви маєте рацію.. Дякую Вам.. – тихо сказала Ольга і жінки обійнялись.