Артем нічого не відповів згореній, як і він сам, жінці, котра любила Олю, немов рідну доньку, котрої в неї ніколи не було- чоловік Надії Зіновіївни помер рано, дітей у них не було і потім жінка більше заміж не вийшла. Тому і присвятила все своє життя чужим дітям, відносячись до них як до рідних. Літня жінка передала Володарському на руки малюка і, відчувши тепло, яке випромінювало крихітне тільце разом з неймовірною аурою, чоловік трохи заспокоївся. Неймовірна аура, кровний зв’язок між батьком та сином створив диво і малюк теж майже зразу притих, лише крапельки слізок залишалися на маленькому личку, а погляд у хлопчика був настільки дорослим, що від нього ставало не по собі.
-Все в нас буде добре, мій маленький, все в нас буде добре...-примовляв чоловік, колихаючи малюка,а Петрик тихенько засинав від голосу татка, тримаючи пальчик в ротику.
-Ось так краще, бо ми дві години ніяк не могла його заспокоїти.- бідкалася няня, коли вони разом з Артемом вклали малюка в ліжечко.-З ним Марічка була увесь час, тоді він хоча б трішки втихав. Хороша вона в нас дівчинка, добра дуже.- по щоці літньої жінки знову вкотре за ці дні потекла сльоза.- Знаєте, вона теж дуже складно відсутність мами переживає, однак, намагається триматися. Турбується про Петрика, немов доросла і погляд в неї такий став... Не дитячий.
-Я зараз до неї зайду.- глухо відповів Артем, відчуваючи укол совісті за те, що зовсім забув про донечку, заглибившись у своїх власні переживання. Він завжди був в турботах і дівчинкою займалися мама, бабуся й няня, а потім з’явився Петрик і головна увага була прикута до нього, однак, ревнощів зі сторони Марічки зовсім не було, хоч і батьки дуже цього боялися. Марійка з задоволенням допомагала в турботах про малюка, навіть заколисувала його своїми пісеньками, а сам малюк просто обожнював слухати мелодійний голосок сестрички. До Марійки з моменту народження Петрика відносилися не просто, як до старшої, а немов до дорослої, що їй дуже подобалося, однак, зараз Артем розумів, наскільки сильно необхідні турбота та тепло дівчинці, адже, не дивлячись на те, що вона була розумною та розвиненою не за роками, вона все ж залишалася маленькою дівчинкою, котрій теж потрібна любов та ласка, потрібне розуміння того, що вона не одна, що її люблять, що вона потрібна.
Коли чоловік зайшов до кімнати донечки, дівчинка тихо сиділа на ліжку та щось тримала в руках. Численні ляльки та іграшки зараз сиділи без роботи, тихо причаївшись і ніби теж переживаючи горе своєї маленької господині. Колишня казка, котра зазвичай панувала в кімнаті Марійки, зараз затихла, завмерла, зникла, а на зміну їй прийшла якась важка, незвична тиша, котрої не повинно бути в дитячій кімнаті. Казковий віт в одну мить завмер, замерз, немов від поцілунку Снігової Королеви, котра забрала колись у Герди Кая, а зараз забрала у маленької Марійки матусю...
Не кажучи ні слова, Артем тихенько підійшов до ліжечка дівчинки та присів поряд з нею, а потім провів рукою по білявих косичках. Так дивно- цим завжди всі захоплювалися та дивувалися- у тата і мами колір волосся був темним, немов зимова ніч, а маленька Марічка родилася білявою- в бабусю, на котру була схожа, немов дві краплі води. Маленька принцеса була для своєї родини справжнім світлим янголям-охоронцем, в домі завжди дзвіночком лунав її сміх, і ось тепер він стих. В будинку стало неймовірно тихо і від цієї тиші було дуже страшно.
-Мені страшно.- щиро сказала дівчинка, відчувши ласкавий дотик татових рук та міцно притиснулася до нього, а потім подивилася на Артема повним надії та довіри поглядом, від якого всередині в чоловіка усе перевернулося.
-Не бійся, маленька моя, я з тобою...- прошепотів чоловік, затиснувши крихітну ручку в своїй.
-Тату, а мама повернеться, правда?- пильно подивилася на тата дівчинка. Вона чула усі розмови дорослих і все прекрасно розуміла. Розуміла, що сталося щось страшне, розуміла, що мама насправді не поїхала по справах, розуміла, чому тато сварився з дядечком, який приходив вчора і чому плакала няня, хоча й намагалася приховати від дівчинки свої сльози.
-Звичайно, повернеться, моє сонечко, звичайно...- прошепотів Артем, цілуючи таке ніжне і рідне личко.
-Тату, мені дуже страшно. Мені сьогодні наснилася Снігова Королева. Вона сміялася і мені від цього сміху було дуже страшно. Ще вона сказала, що забрала мою маму до себе. Це правда?- голос дівчинки тремтів, а у Артема всередині все перевернулося. Чути таке з вуст п’ятирічної дитини було дуже моторошно.
-Що ти, що ти, моя маленька?! Ніхто нікого не забрав! Мама повернеться і все в нас буде добре!- примовляв чоловік, цілуючи доччині заплакані оченята. -Коли ми з мамою їздили в магазин, я погано поводилася.- говорила дівчинка, дивлячись кудись убік.-Я дуже хотіла, щоб мама мені купила ляльку і нове плаття, а в неї не було часу. Мама сказала, що я себе погано поводжу і вона мною розчарована, а я сказала, що вона погана мама. Це побачила Снігова і, напевно, подумала, що це справді так. Але ж це неправда.- тоді Марічка перевела на тата повний відчаю погляд.- Я ж так не думаю. Я знаю, що моя матуся сама добра и найкраща на усьому білому світі.- відчайдушно торохкотіла дівчинка, час від часу переводячи подих і пильно дивлячись на татка, а Артем лише цілував ці заплакані щічки та намагався заспокоїти дівчинку.