-Зовсім з'їхав з глузду? Їй зараз тиша потрібна та спокій! Ти як, дитинко? Трохи легше?- запитала вона в Ольги, поклавши їй на чоло прохолодний компрес. -Так.- тільки й змогла сказати нещасна жінка, а з її грудей вирвалося чи то зітхання, чи то стогін. -Як Вас звуть, звідки Ви? Ви пам'ятаєте?- схвильвано запитав Анатолій, не зводячи погляду з жінки, а Ольга ж, почувши це запитання, лише безсило закліпала очима. Лише зараз вона з жахом зрозуміла, що не пам’ятає зовсім нічого- ні як її звуть, ні звідки вона, ні як тут опинилася..
-Не знаю.- прошепотіла вона, а її очі наповнилися неймовірним страхом. В голові була повна пустка.- Нічого. Зовсім нічого.- Не знаю.- повторила нещасна жінка та безсило закрила очі-ці розмови й так забрали в неї останні сили.
-А на цьому досить розмов, доню. Тобі потрібно відпочивати, відновлювати сили.- говорила жінка, а її голос був заколисуючим, дарував спокій та впевненість в тому, що ти в цілковитій безпеці. Ольга закрила очі та знову поринула в солодкий, міцний сон, неначе дитина.
...Вона не знала, скільки їй довелося проспати. Цього разу вона спала солодко, без страшних сновидінь, однак, вона бачила маленьку біляву дівчинку, котра тягнула до неї свої маленькі рученята. Ольга не знала цієї дитини, однак, відчувала неймовірне тепло від тілесного контакту, коли дівчинка брала її за руку та притискалася до неї. Цей сон дарував спокій та душевну рівновагу. Зник той жорстокий натовп зі своїми сміхом та глузуваннями, а на зміну їм прийшло світло. Неймовірне світло, котре повільно заповняло душу, як наповнює старий, потрісканий глечик жива вода. Коли Оля вдруге відкрила очі та побачила перед собою вже знайому їй кімнату, то відчула значно більший прилив сил та навіть спробувала встати з ліжка, пильно оглядаючи кімнату. В її душі був неймовірний страх, немов у маленької дитини, котра знаходиться сама у незнайомому місці- без мами чи тата. Те саме було й з Ольгою, адже вона була зовсім сама, слабка, в незнайомому місці, а поряд не було зовсім нікого зі знайомих та рідних облич. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим було те, що жінка зовсім нічого не пам’ятала.
Приклавши руки до скронь та міцно заплющивши очі, Оля намагалася пригадати хоча б те, як опинилася тут, що з нею трапилося. Однак, перед очима було лише темне провалля та чиїсь голоси, вірніше, злорадний сміх. З того її чи то сну, чи то видіння. Ольга зробила спробу зробити ще декілька кроків, однак, в неї запаморочилося у голові та вона мало не впала, вчасно втримавшись за бильце ліжка.
-Доню, ну що ж ти?- та сама жінка, котра сиділа біля неї увесь цей час, підбігла до Ольги, підхопивши її під лікоть, та допомогла дійти до ліжка та лягти назад, вкривши наостанок теплою ковдрою.- Ти ще слабка дуже. Не треба тобі ще робити таких різких рухів! Ось, візьми, випий!- протягнула жінка Ользі наповнене дивним гарячим відваром горня. На смак воно було приторно- гіркуватим та боляче обпікало язик, від чого Оля ледве помітно поморщилася. - Несмачно, знаю. Однак, випити ти це все повинна до дна. Саме так ти відновиш життєві сили!
-Хто Ви і чому мені допомагаєте?- запитала Ольга, зробивши останній ковток і відкинувшись на широкі подушки. Жінка й досі намагалася збагнути, хто вона й як тут опинилася.- Як.... Як Вас звуть?
-Параска Степанівна, доню.- посміхнулася жінка.-Таке покликання в мене, доню, людям допомагати у скрутний час.- сказала стара жінка, очі якої світилися неймовірною мудрістю.
-Але ж... Ви мене зовсім не знаєте і....- розгублено говорила Ольга, скрутившись під одіялом клубочком- знову підіймалася температура, а тіло бив дрібний озноб. Знахарка відразу ж помітила зміни у стані хворої та, змочивши компрес у невеличкій мисочці, поклала його на чоло хворій.
-Хто ти така за документами, не знаю. Але головне знаю- ти хороша людина, котра потрапила у біду. І котрій потрібна допомога. А ми ж що, хіба звірі- кидати напризволяще того, кому допомога потрібна? Та й звірі б теж так ніколи не вчинили!- посміхнулася жінка.