— Тепло в тебе, знаєш.
— Та цей... Не топили ж сьогодні.
— Хата, знацця[17], тепла. Це добре. Треба роздягнутися, не проти?
— Та будь ласка. Можна й зняти. Ось сюди повісьте, на цей цвях.
Крекчучи, Гуж стягнув з тугих плечей тіснувату, певне, чужу шкірянку, повісив на цвях біля його скрипки, що висіла коло вікна. Ременем з військовою пряжкою став підперізувати синю баєву свитку.
— Все граєш? — кивнув він на скрипку.
— Де там. Не до музики, — скромно відповів Петрик. Справді, коли йому грати було, — тепер на душі зовсім інша музика. Але він не став щось пояснювати, тільки подумав із жалем, що скрипку треба було б прибрати подалі з очей.
— Пам’ятаю, як ви колись на весіллі у Висілках витинали. Ти на скрипці, а Ярмаш на бубні, здається. Музики!
— Коли те було!..
— А було! — сказав Гуж і поліз за стіл. Куцувату свою гвинтівку поклав поруч на лаву. Колондьонок як стояв у шинелі з гвинтівкою в руках, так і сів на порозі.
— Ну, частуй, хазяїне! — холодним поглядом з-під колючих брів уп’явся Гуж у Петрика. — Став півлітру, чи як?
— Ге, якби було! — розвів руками Петрик. — Закусити, звісно, можна, а горілки нема, так що...
— Кепсько, знацця, живеш, Багатьку. І за советів не розкошував...
— Не розкошував, ні...
— І за германської влади не хочеш. А ми не так. Ми ось тут... Дещо маємо!
Випроставши під столом товсту у чоботі ногу, Гуж вийняв з кишені чорних галіфе світлу пляшку.
— Ось, чиста московська! — І, гучно пристукнувши, з показним гонором поставив її посеред столу.
Далі Петрикові тягнути не було як. Проклинаючи подумки все на світі, він схаменувся, кинувся до мисника по хліб, згадав, що треба у хлівчику пошукати яєць, бо ж, мабуть, знеслися дві-три курки, у комірчині було ще трохи огірків у діжці. Ну й сало, звісно, у боденьці. Він заметушився, аби якнайшвидше подати до столу, ніби мав тоді швидше звільнитись од поліцаїв, поклав на стіл розпочатий буханець хліба, але не міг знайти ножа — тільки-но тримав у руках, де це він щез?.. Гуж, почекавши, витяг із-за халяви свій широкий, із загнутим кінцем кинджал і відкраяв дві скибки.
— А де ж твоя... активістка? — ніби між іншим спитав він і насторушив вуха. — Не в колгоспі ж гарує...
— Та з коровою, знаєте...
— А, з коровою? Корову, значить, маєш. А прибідняєшся...
— Та я нічого... Як усі, знаєте...
— А хто картоплю вибиратиме?
— Яку картоплю?
— А колгоспну! Совецька влада луснула, але ж колгоспи ні-ні! Колгоспи залишаються — Гітлер приказав. Так що картоплезбирання. Ну й картоплездача, звісно. Як за совєтів, ха-ха! — недобре хихикнув поліцай.
Це Петрик уже чув, хоч спершу не дуже й повірив, що німці погодяться на колгоспи. Думав, може, ще й каратимуть колгоспників, а вони он що! То мабуть, задля картоплі. Так їм зручніше.
— Я, знаєте, своє одробив. Нехай молодший хтось, — спробував трохи виправдатись Петрик. — Хто здоровіший.
— Це хто хворий? Ти? Чи, може, жінка твоя? За совєтів то он як щирувала, про хворобу й не згадувала. Передова льонарка, на сході ого як виступала.
— Ет, коли то було! — ніяково спростував багатозначний докір господар і поставив на стіл склянку. — Останнім часом його мало що й сіяли, того льону.
— Але ж було! Люди пам’ятають. А тепер охляла!
Петрикові треба було до комірчини по сало та огірки, але на порозі сидів Колондьонок і з кислою міною білобрового худого обличчя поглядав убік. Той явний підкоп поліцаїв під його Степаниду не сподобався Петрикові, і він подумав: чи не задля цього вони сюди й приперлися?
— Таж сказали, ну й виступила. Куди дінешся?
— Сказали, кажеш? А як тепер німецька влада інакше скаже? Як ви тоді?
— А ми що? — знизав плечима Петрик. — Як скажуть, так і будемо. Як усі, так і ми.
Гуж зручніше вмостився за столом, зиркнув у вікно й широкою п’ятірнею коновала згріб зі столу пляшку.
— Ну а сало в тебе хіба вивелося?
— Зараз, зараз! — рушив до дверей Петрик і наткнувся на Колондьонка в порозі, який навіть не відхилився.
— Пропустить! — рівним голосом сказав Гуж, і Колондьонок посунувся.
Петрик брязнув дверми, ті не зачинились; щоб було видніше, навстіж відчинив двері до комірчини. Навпотемки намацав у боденьці кавалок сала — прогірклий пожовтілий шмат ще з тієї осені. Він уже відчував, що ця поліцейська гостина не так собі, що тут є певна мета і що зараз дещо з’ясується. «Коли б хоч Степанида не полізла сюди, відвівши корову, коли б їй якось дати знати, що тут за гості», — гарячково думав він, з квапливою покорою несучи почастунок у хату.
— О, це діло! — вдоволено сказав Гуж. Він уже випив горілку, склянка була порожня, набрезкле обличчя його кривилося, і він одразу взявся краяти сало на шматки.