Вона чула, як вони мордували Петрика на подвір’ї, як розпинався там Гуж, спробувала встати, але в голові в неї все запаморочилось, і, щоб не впасти, вона знову повалилась на поміст. Вона дивилася сухими очима в закурену стелю запічку, слухала крики з подвір’я й думала: ні, цього їм простити не можна. Такого не можна простити нікому.
Їй було дуже зле, сильно боліла з правого боку голова, неможливо було доторкнутись без болю, мабуть, усе там напухло. «Може, вони проламали череп?» — тривожно думала вона, але далі її думки перескакували на Петрика. — Куди його повели? Якщо не вб’ють, то, мабуть, посадять у льох під церквою — тепер вони зганяли туди всіх підозрілих чи непокірних, у той сирий загиджений склеп під зруйнованою церквою, де повісили товсту важку браму і де пильнувала варта. Мабуть, там тепер і Петрик. І що він зробив їм, щоб садовити його до того льоху? Такий тихий, слухняний, мовчазний, хіба що не догодив горілкою? А може, його забрали за неї, Степаниду? Як почав заступатися? За неї, звісно, обох могли б забрати. Але спершу узяли б її.
Здається, вона прожила все, що їй було наміряно, і вже пережила свою долю. А ніби й не жила на цьому, Богом влаштованому світі. Все збиралася, довгими роками сподівалась, відкладала на потім, життя було немовби тільки підступом, підготовкою, лаштуванням. Поперевертали одноосібництво, ладнали колективізацію, думали: заживемо потім. Але потім виконували п’ятирічки, змагались із класовим ворогом — все в нестатках, тривогах, колотнечі й неспокої. Багато клопоту було про те, що з’їсти, як розжитись на шматок хліба, дотягнути до свіжої картоплі. Не було в що зодягнути дітей, ніде купити взуття.
Жити було ніколи й думалось: потім, як підростуть діти, вийдуть у люди, відпаде й тяжкий клопіт про них. Але ось виросли діти, тільки б одсапнутись, а тут — війна.
Хай вона западеться, ця війна, як її пережити, як діждатись дітей? І те, й друге, либонь, уже не під силу. Не до снаги. Але що ж тоді їй під силу? Що їй до снаги?
На щастя чи на лихо, вона знала, в чому її вистачить до скону. За своє тяжке життя вона пізнала правду людських стосунків і по крихті здобула свою людську гідність. А той, хто бодай раз відчув у собі людину, скотиною вже не стане. Багато що в житті, а найдужче біда та горе, переконали її в тому, що людей треба шанувати, коли хочеш, щоб і до тебе ставились по-людському. Певно, людина така вже від природи, що відповідає добром на добро й не може відповісти добром на зло. Зло неспроможне породити нічого, окрім зла, на інше воно просто не здатне. Та лихо в тім, що людська доброта перед злом безсила, зло рахується тільки із силою і боїться тільки покари. Тільки неминучість розплати може погамувати його хижу натуру, примусить замислитись. Інакше на землі запанує пекло, про яке сказано в Біблії.
Іноді вона чула, як говорили про німців: культурна нація. Може, в чомусь і культурна, але хіба культурна людина може дозволити собі так відверто чинити по світі розбій, як це роблять німці? Вона не читала їхніх книжок, не тямила в їхній високій політиці. Але вона звикла судити про велике з малого, про світ — із свого села. І вона не помилялася. Вона знала, що добрі люди не роблять підлості ні з власної волі, ні з примусу. Підлість — зброя негідників. Уже тільки те, що німці прийшли на її землю зі зброєю, означало, що правда не на їхньому боці. У кого правда, тому не потрібна зброя. Таж досить глянути, з ким вони у спілці, щоб зрозуміти, хто вони такі. До останньої своєї хвилини вона їм не скориться, бо вона людина, а вони звірі. Нехай навіть сильні.
Від болю Степанида поринула в забуття і, може, навіть заснула, але швидко отямилась від близького собачого гавкоту й зрозуміла, що це розходився Рудько. Гавкав він на подвір’ї, — хто тут де міг лазити коло хати? Трохи налякавшись, вона підвела голову й глянула із запічку на хату, в якій було зовсім, темно, ледь-ледь світилося вікно навпроти, і якраз у те вікно хтось тихенько постукав з подвір’я.
Серце в неї закалатало, вона спробувала встати, обіруч тримаючись за грубку, вийшла із запічку, все вдивляючись у вікно. Але там нічого не було видно. Однак тихий стук у нижню шибку знову повторився так само настирливо.
— Хто там? — тремтячим голосом спитала вона й прислухалась.