А як добре було у ті кілька місяців, коли замість нього стирчали тут голі палі, було дощенту розбито насип і через річку не можна було переправитись — перехожі рідко наважувалися по двох хитких жердках перейти на той бік річки. Пожили тоді трохи у спокої, ніхто вночі не добувавсь у двері, німці не з’являлися не тільки на хуторі, а навіть у Висілках, а села, що були далі по битому шляху, опинились як у Христа за пазухою. Нова влада до них не дібралася.
Степанида вже була перейшла міст і зупинилася: а от якби його підпалити?! Адже ж дерев’яний, може б, загорівся й згорів, і настало б тоді те, колишнє життя без нього. Справді, якщо на нього вилити гасу, що роздобув Петрик...
Вона знову повернулася на міст і непомітно босою ступнею помацала його брудні сирі дошки — ні, хай їм трясця, такі, либонь, і гасом не спалиш. Коли б хоч улітку, а зараз усе скрізь мокре, сире, деревина свіжа, ні, це не підпалиш... От коли б сюди ту бомбу!.. Ця несподівана думка так вразила Степаниду, що вона перестала відчувати себе на цій дорозі й забула, куди й по що йшла. Вона згадала недавні слова Петрика і в якомусь осяяні збагнула, що так воно і є! Вона надто добре знала висілківського Корнила, щоб одразу допевнитись, що тут без нього не обійшлося. Але ж Корнило!.. А може, тепер послухає її? Вона вблагає його.
І вона швиденько пішла гостинцем у другий бік, від річки до соснячка, за яким якраз навпроти Яхимівщини був поворот угору до Висілків.
На гостинцеві ніхто їй не трапивсь, тільки далеко іззаду хтось помалу дибав з містечка. Але дорогою до Висілків вона стріла Олександрину, свою ровесницю, яку знала із самого малечку, вони навіть одночасно виходили заміж, пам’ятає, вінчались обидві в церкві взимку на Ордань. Ще, пригадує, того дня вороний жеребчик Олександрининого батька зламав ногу на тому самому мості, провалившись у дірявому настилі, такий гнилий був міст. Олександрина помалу йшла, вив’язана хусткою ріжками до пахв, і вела за руку слабовитого, худенького, дуже тепло зодягненого хлопчика.
Вони привіталися.
— Давно не бачила, Степанидко, куди ж ти, як ти?
— Та так, знаєш... Тепер усі так, — трохи знітилась Степанида, котру це запитання заскочило зненацька. Вона просто не знала, як відповісти, і швиденько спитала: — А ти ж як?
— Ой Степанидо, таке лишечко маю, веду оце хлопчика до дохтора, щось погане з’їв, що й ради не дам, п’ятий день мучиться, — охоче заговорила Олександрина, відразу забувши про своє запитання. — Це ж треба мені таке цього року, — вона сторожко озирнулася на шлях і тихше сказала: — Це ж, знаєш, Вітьо мій прийшов, командиром був, ледве викрутивсь...
— Віктор? А що ж він — з війни? — здивувалася Степанида.
— Ет, яка війна! Контузило його сильно, голова болить, руки трусяться. Ой, яке лишечко було там, каже, на фронті...
— Тяжко?
— Ой, не кажи! Танками, розказує, душать усіх, а в наших же одні гвинтівочки, й ті... Порозбігались хто по лісах, хто в полон, а хто оце додому, кому недалеко...
— Он як!
Степанида слухала, але щось у ній мимоволі насторошилось до цієї жінки, її колишньої подруги, щось не сподобалося їй, і вона думала: її Віктор прийшов, а де мій Федько? Федько, либонь, не побіжить і в полон не здасться, і як немає від нього досі жодного знаку, то... То, мабуть, в сирій земельці вже її Федько.
Було боляче за сина, і вона відчула хвилеву заздрість до Олександрини: хоч і контужений, але ж вернувся. Тільки в тої і без найстаршого вдома п’ятеро, повна хата дітвори. А у неї пустка. Було двоє, й тих... Жодного не зосталося!
З такими невеселими думками вона дісталась до Висілків, але вулицею не пішла — край городів завернула на стежку й подалася до недалекої клуні під явором, звідки вже було й зовсім близько до Корнила. Вона не була в нього, може, років із десять, від самої колективізації, і помітила, що за той час Корнилова садиба не постарішала, а може, навіть підновилася. За високим міцним парканом дзвякнув ланцюг і люто загавкав собака, вона зупинилася, боячись відчинити гарну, збиту з нових дощок хвіртку. Думала, хтось же мусить вийти. Їй не хотілось, аби виходила Вандзя, висока, худа Корнилова жінка, з якою у неї так і не склались взаємини від самого їхнього одруження. Хоч і не сварились, та ніколи й не поговорили навіть, а стрівшись десь на дорозі чи в містечку, мовчки розминалися, ніби незнайомі.
Вона якусь хвилю дивилася понад хвірткою на хату при гарному, із зашкленими боковинками ґанку, під новою солом’яною стріхою, а він з’явився десь ізбоку, де було безліч прихатків, хлівців, повіток. Справжня куркульська садиба, подумала Степанида. Непогано влаштувавсь Корнило, хоч працював не бозна-де — на пожарні в містечку і, мабуть, мав час. Старанності ж йому не бракувало ніколи.