Корнило вистромив звідкись голову, зиркнув у бік хвіртки, придивився, а вона ледве впізнала його — чорнобородого, окостуватого, сильного мужика, який зараз поволі, недовіркувато роздумуючи, підійшов до хвіртки й відкинув дві чи три важкі залізні защіпки.
— Ти... як у фортеці, — пожартувала вона, однак, мабуть, із серйозним обличчям. Він, либонь, відчув силуваність її жарту і сам не озвався, пропустив її у двір і ззаду так само на всі защіпки старанно зачинив хвіртку.
— Справа в мене до тебе, — сказала вона. — Тільки щоб нікого..
— Ну ходімо в повітку. Я там зараз...
Він неквапом провів її попри чорного і, мабуть, злого пса, що тихо гарчав біля будки, зайшов за ріг ґанку, звідти вони пройшли у двір з купою гною біля хліва, ще завернули у якийсь закуток і опинились нарешті у ледь відчинених дверях прихатка, заставленого безліччю дерев’яного й металевого ломаччя, коліс, якихось колод, колодок та колодочок, з розвішаними на стіні інструментами й залізяками і навіть верстаком у кутку. Коло дверей на низькій колодці лежала стара насиджена ватянка, а поруч стояло колесо, над яким, мабуть, увихався Корнило. Коли вони увійшли, господар відразу сів на ватянку і взявся до свого колеса. Він ні про що не питав, і вона стояла коло одвірка, не знаючи з чого почати.
— Майструєш?
— Майструю. Що ж робить...
— Вдома все добре?
— Та нібито.
— А мого Петрика забрали. Вчора.
— Погано, коли забрали, — сказав він тим самим холодним тоном, навіть не підвівши голови від колеса, тільки, може, сильніше стукнув по ободу важким молотком.
Вона не вельми хотіла з ним говорити, знала його непростий норов, однак думала: може, він хоч здивується. Але він не здивувався, він вочевидь надто зосередивсь у собі чи на своїй роботі. Чи таким товстошкірим став?
— У мене до тебе прохання, — просто сказала вона, подумавши, що, може, й краще так — без зайвих слів, одразу про справу.
— Це ж про що? — так само холодно-сухо спитав він, дужими руками натягаючи шину на обід, і карк його аж почервонів над коміром з натуги.
— Віддай бомбу.
Може, вперше він спідлоба глянув на неї, вколовши тривогою з-під чорних кошлатих брів, і ледь чутно непевно гмукнув.
— Я знаю, бомбу ти забрав. Ту, біля мосту. Але нащо вона тобі? Оддай мені.
— Багато ти знаєш, — тільки й сказав Корнило.
— Віддай. Ну нащо вона тобі? Самі клопоти. В такий час.
— А тобі для чого?
— Треба мені.
— А хто сказав, що в мене?
— А ніхто. Сама доглупалась. Я ж, Корнилку, добре тебе знаю.
Вона замовкла і, мабуть, перестала дихати — стежила за ним, за рухами його грубих, широких рук на новому, з білого дерева ободі колеса, на який не хотіла налазити шина, й Корнило підважував її долотом, поки кількома добрячими ударами молотка не забив на обід. Тоді тяжко зітхнув:
— То що ж ти хочеш: товар за так?
— За так? — здивувалась вона. Справді, їй і на гадку не приходило це запитання — чим вона заплатить Корнилові? Та й чим можна було заплатити тепер за такий товар?
— За так тепер і блоху не вб’єш, — промимрив Корнило. — Зараз таке врем’я. Війна...
— Але ж знаєш, грошей...
— Ет, які гроші! Що зараз ті гроші...
— Ну, тут ось сала в мене зо два фунти. Півдесятка яєць...
— Яєць, кажеш! Яєць і в мене знайдеться. На яєчню.
«От скупар!» — зазлостувала Степанида. Вона впізнавала давнього Корнила, в якого, казали, зимою снігу не випросиш. Але гаразд хоч не відмовився, що має бомбу. Тут уже вона вгадала точно і тихо зраділа. Решта якось буде. Але як?
— То що ж я тобі... Грошей не маю, корівку німці з’їли. Курочок постріляли, п’ятеро тільки й зосталось. Чоловіка Гуж забрав, до містечка повів. Що ж у мене ще є?.. — збентежилась вона.
— А кабанчик? — спитав раптом Корнило і вдруге зиркнув на неї важким поглядом. — Чи теж не маєш?
— Кабанчик лишився, авжеж. Весняний, — спохопилася Степанида й замовкла: чи не стане він вимагати кабанчика?
— Добре, що кабанчик лишився, — якось байдуже сказав Корнило, встав і подався в куток, щось перебирав там у залізяччі й нарешті витяг криву дротину, з якої узявсь вирубувати цвях.
— Залишився, авжеж. Але... Ну, бери кабанчика... Віддаю...
— А півпуда буде?
— З півпуда буде. Гарний, неперебірливий кабанчик, — охлялим голосом похвалила поросятко Степанида й здивувалась від думки: невже вона його віддасть? З чим же сама залишиться?