Корнило підвернув передок воза і поволі повів коня попри тин до захлів’я. Степанида напотемки йшла попереду, показувала, де краще їхати.
— Тут ось подалі від плоту. Тут пеньок. Ось, тепер прямо за мною.
Вона легко і впевнено ступала в темряві, бо знала тут кожну билинку чи сторчак, а Корнило чогось монявся[84] ззаду, зупинявся, беріг, видно, воза чи коня. Трохи він одстав від неї, і Степанида постояла трохи, причекала його і більше вже не відривалася, аж поки не добулись до чагарника у виярочку.
— Отут десь ями... — Нагнувшись у темряві, Степанида пошукала ногами у траві. — Зараз підніму хмиз.
— Гайда спершу знімемо, — сказав Корнило. — Я візьму, а ти підсоби. Груз усе-таки...
Вони стали коло воза, Корнило обіруч потягнув бомбу з-під сіна, Степанида підхопила під пахву її холодний залізний хвіст.
— Тяжка, холера!
— А ти думала! Зате силу має. Не якийсь там снарядик.
Дуже обережно вони опустили довге, слизьке від дощу тіло бомби на мокру траву виярка, Корнило відступив нижче в яму, потяг бомбу на себе.
— Вона, знаєш, трохи той... з ґанджем[85], — задихавшись, повідомив він і випроставсь у темряві.
— Невже бракована? — насторочилась Степанида.
— Ґанджик, правда, невеликий. Як хтось військовий, то справить. Невеликий ґандж, — похопився заспокоїти її Корнило.
— Чого ж ти тоді не сказав?
— А тобі що? Не однаково? Сама, либонь, не підриватимеш? А спеціаліст — він справить. Котрий військовий.
— Та де ж той військовий...
Проте далі вона нічого казати не стала, подумала, що ще пробалакаєшся перед цим Корнилом. Про її задум не має знати ніхто сторонній. Хоча Корнило не сторонній, звісно. А ще вона розуміла, що самій їй навряд чи впоратись, потрібні будуть помічники. Але помічники знайдуться. Не може бути, щоб помічники не знайшлись. Не тепер, то в четвер. Аби бомба була.
— А те, що мокра, — нічого? Не звогчіє? — спитала Степанида.
— Та нічого. Заряд же в залізі, — впевнено сказав Корнило, і вона подумала, що, мабуть, він знає: служив у війську і навіть був на польській війні, казали, мало не до Варшави дійшов.
Вони добре накидали на яму сухого хмизу, що лежав поруч, — Петрик улітку прочищав цей виярок, щоб чагарник не розростався, не застував городини. Тепер ота його тривога виявилася зайвою, довелось клопотатися про інше. Але хмиз знадобився.
— Ну от, нехай лежить, — втомлено сказав Корнило. — А де ж той підсвинок?
— Та в засторонку. Треба кругом об’їхати. Слідів щоб...
— Ну певно. Щоб слідів...
Він знову взяв коня за вуздечку, а Степанида пішла попереду і навпомацки у вологому мороці привела його до стежки через город, скинула з плоту жердку, щоб він міг проїхати до комірчини.
Порожній віз тихо, без стукоту коливав по борознах, кінь м’яко ступав пухкою землею. Коло дривітні вони зупинилися.
— Ось тут. Я зараз!
Пролізши крізь мокре лопушиння, вона відкинула від дверей підпірку, низькі дверцята ураз одчинилися, і під ноги їй викотивсь із темряви світлий непосидющий опецьок, який радісно зарохкав, затицявся твердим рильцем в її мокрі ноги. На мить їй стало шкода кабанчика, вона стільки намучилася з ним, а зараз мусила віддавати в чужі руки. Однак зусиллям волі вона відразу ж погамувала в собі той жаль. Тепер, коли все йшло з вітром, було не до жалю.
— Ходи, ходи сюди...
Поросятко довірливо далося їй до рук, вона притисла до грудей його важкувате тремтливе тіло й піднесла кроків зо п’ять до підводи.
— Ось, куди тут?
— А в мішок. Мішок є...
Ну звісно, в нього є мішок, бо ж як возити поросятко на возі без мішка. «Тільки як його запхати туди», — подумала Степанида. Незграбно напотемки вона засунула його головою у підставлений мішок, але поросятко, мабуть, здогадалося, що на нього чекає, розчепірило ноги, засмикалося з несамовитим страхом, і вона ледве втримала його в руках.
— Ну чого ти? Ну тихше, дурненький!..
Корнило, однак, спритно замотав його в мішок і гепнув у задок воза, закрив сіном. Кабанчик пронизливо заверещав.
— Тихо будь! Холера, малий, а вереску...
— Не такий уже й малий! — ладна була образитись Степанида. — Весняний, гарний підсвиночок.
— Я думав... А то...
Здається, Корнило розчарувався, йому видалося, що поросятко недоросле. Справді, ще не кабан, але ж і бомба, як сам признавсь, не дуже справна, з ґанджем. «Ще треба якось лагодити, — подумала Степанида з раптовою досадою, — а хто ж її тут наладнає?»
— Неперебірливий, спокійний, дуже славний підсвиночок. Щоб не оце, нізащо не віддала б.