— Так, тепер, знацця, твоя черга. Аякже, хазяїн все-таки! Хазяїнів німці шанують. Не те що при совєтах.
— Та ні... Я, знаєте, не дуже...
— Ти кинь ото! — перепинив Гуж і, сколотнувши пляшкою, налив більш як півсклянки. — Пий! За побєду!
— Ну, то хіба за побєду, — понуро озвався Петрик, беручи склянку.
— Твій же синок де? В Красній Армії наче? Сталіна захищає?
— Ну в армії... Солдат, так що...
— Так що за побєду. Над більшовиками! — уточнив Гуж.
Проклинаючи подумки все на світі й насамперед цього мордатого гостя, Петрик без особливої приємності вицідив горілку зі склянки.
— О, діло! — схвалив поліцай. — Тепер закуси.
Гуж поводив себе за столом так, ніби був тут господарем, а Петрик якось просто й швидко перетворився з господаря на гостя чи навіть прислужника та й годі. Звичайно, він був наляканий цим раптовим приходом, пригнічений причіпками поліцая, боявся, що буде й гірше. Однак, може, й добре, що він не відмовився, випив, горілка потроху притупила переляк, і збентеження його поволі зникало. Він уже призвичаювався до ролі горілчаного брата, якщо не господаря, боком присів до столу і став жувати скоринку. Гуж тим часом, наче жорнами перемелюючи щелепами шмат хліба із салом, знову налив склянку.
— Добре діло й повторити можна. Еге?
— Ну, звісно. Перша чарка — як по леду, друга — як по меду, — охочіше підхопив Петрик. — Але ж цей... А товаришеві? — кивнув він на Колондьонка в порозі.
— Обійдеться, — сказав Гуж. — Він непитущий. Ти ж справді непитущий, Потапе?
— Непитущий, — тонко вискнув Колондьонок, і всі прислухались. У дворі почувся якийсь сторонній рух, коло хлівця злякано закудкудакала курка.
— Ану! — рішуче кивнув помічникові Гуж, не ставлячи, однак, склянки. Колондьонок вискочив до сіней, але швидко вернувся.
— Стара прийшла.
Петрика мимоволі пересмикнуло, його знову взяла тривога за Степаниду — чого вона приперлася? Він хотів якось попередити її, щоб не заходила до хати, та, мабуть, було вже пізно.
— Я цей... Старій скажу, щоб якоїсь закуски, — спробував він підвестися із лави. Але Гуж відразу припинив цю спробу.
— Сиди! Сама дасть, не сліпа.
У сінях щось брязнуло, широко гойднулися двері, і Степанида на мить завмерла на порозі, мабуть, несподівано завваживши у хаті чужих.
— Заходь, заходь! — ковтаючи їжу, прогугнявив Гуж. — Не встидайся, ха-ха! Мабуть, не встидлива ж?
— Драстуйте, — стиха привіталася Степанида й переступила поріг.
«Ну, тепер заберуть!» — понуро подумав Петрик, скоса поглядаючи на Гужа. Але той, ніби тут і не було господині, відкраяв шмат хліба й посунув на край столу.
— Їж, Потапе.
Колондьонок з незворушною понурістю на білобровому обличчі взяв почастунок і тупо зиркнув на господиню.
— П’єте, а там уже німці по мості ходять, — сказала Степанида, може, аби порушити напружену тишу в хаті.
— Правильно, ходять, — погодився Гуж. — Ще зо два дні — та й їздитимуть. Германська діловитість!
— А чого їм тут їздити? Що в них, у Німеччині, доріг бракує? — сказала Степанида. Гуж допитливо видивився на неї і, наче їжак, погрозливо чмихнув носом.
— Бачу, розумна дуже. Ох, яка розумна! Недурно активістка! Досі не зреклася?
— А чого мені зрікатися? Я ж не якась там злодійка. Нехай собі злодії зрікаються.
— Це хто — злодії? Чи не ми, бува? — настовбурчився Гуж.
— А є такі. Сьогодні одне, завтра друге.
«Та мовчи ти, дурепо, — урезонював подумки Петрик. — Чого ти заїдаєшся? Чи не бачиш, хто перед тобою?»
Степанида ще щось збиралася сказати, та тільки метнула злим позирком на Гужа, таким самим на Петрика і Колондьонка. Гуж ураз упіймав той її позирк і загудів злим басом:
— Швендяєш ось по полях, німецькі часті розглядаєш А в хаті гості. Що хазяйка мусить робити?
— Корову виганяла. Он же господар частує вас.
— Господар? Що він уміє? Він і курку не полапає, твій господар. А гостям треба горілки! Закуски гарної треба!
— Чого ще?
— Закуски, кажу, гарної. Для представників германської власті.
— Давно ви такі представники? — з внутрішньою нестриманістю спалахнула Степанида, і Петрик відчув, що зараз станеться непоправне.
— Жінко, помовч! — крикнув він. — Помовч! Лагодь яєчню! Чула, що я наказав? Яєчню.
Гуж недобре зареготав на його вихватку. Степанида мовчки повернулася й вийшла за поріг. Двері за нею залишились відчиненими, і Колондьонок зачинив їх, стоячи там само, біля порогу.