Неподалік колишньої ями у вільшнячку вона стала копати нову ямку-криївку ступнів зо три завдовжки й вузеньку, наче дитяча могилка. Спершу копалося швидко, перегній легко піддавався лопаті, вона зняла перший штих і зупинилася. Далі заважало коріння, яке жорстким батіжжям навсібіч пронизало ґрунт. Вона сікла його тупою лопатою, виривала руками, декотрі корені спробувала ламати, та вони тільки гнулися, мов кулаки, випинаючи білі вузли, й порошили землею в обличчя, на голову й плечі. Вся спітніла, вона якусь годину чи дві длубалася в тій ямі, заки викопала її по коліно, якось трохи розчистила від білих недогризків коріння. Землю далеко не відкидала, знала, земля їй знадобиться. Коли яма була готова, Степанида трохи перепочила на бережку й відклала лопату. Треба було йти по бомбу.
До старої ями було кроків із двадцять, вона повикидала з неї вчорашній хмиз і взялася за довгий і важкий залізний опецьок бомби. Збоку під самі руки підкотився Рудько, понюхав жовту оболонку і чхнув. Степанида напружилася, щоб викотити її з ями, й перелякалася: бомба тільки зрушилась трохи і відразу ж скотилась на старе місце. Це ж був жах — їй бракувало сили!
Степанида випросталася, витерла рукавом піт із лоба — легко було закотити її в ту яму, от як тепер викотити? Та ще одній? Вона аж захвилювалась і, не давши собі перепочити, ухопила бомбу за один кінець, величезним зусиллям пересунула його вище. Тоді зайшла з іншого краю і трохи підняла хвоста. Але не встигла вона перекласти його вище, як той перший кінець зсунувся на влежане місце на дні ями. Степанида мало не заплакала з досади — що ж їй робити?
Трохи поміркувавши і заспокоївшись, вона вилізла з ями й пошукала на виярку каміння. Його було багато, але все мале, Степанида відійшла подалі, доки не знайшла два більш підходящих камені й принесла їх до ями. Тепер треба було якось, раз у раз підкладаючи камені під ніс і під хвіст бомби, викотити її. Степанида довго моцувалася там — і котила, й сунула, уклякнувши, впиралась коліньми у мокру землю. Геть-чисто вимастила спідницю й ватянку, змокріла від поту й грязюки, хустка її зсунулася з голови на потилицю, та таки визволила бомбу з ями й сама знесилена впала поруч. Клята бомба! Степанида вже думала, що заробить гилу[86], доки з нею впорається, та таки якось подужала. Тепер треба було перекотити її до нової ями. І хоч би хтось не набрів тут у чагарнику, не опинивсь поблизу, не побачив. Крізь негустий вільшняк тут її можна було помітити з дороги, від подвір’я — хоч би встигнути, доки нікого немає!
На рівному бомба легко перекотилася по вологій траві жовтими, забрудненими землею боками, але далі у вільшнякові котити не було як, і Степанида вхопила її за круглу залізяку хвоста. Так, ледь-ледь піднявши, тягнути можна було, але треба було увесь час напружуватись і тримати трохи піднятим хвоста, а сили в Степаниди було вже обмаль. Вона проволочила бомбу ступнів із п’ять і випустила з рук, сама також упавши назадгузь у траву. Хвилин кілька ядушливо хлипала ротом, трохи, однак, віддихалась і знову вхопилася пальцями за мокрого хвоста. Цього разу вона протягла ще менше, заки знову впала. Надалі вона вже тільки смикала й ривками, на крок, не більше, посувала її до виярка, від болю ломило в попереку, мокрі руки, пальці й коліна були геть обідрані об сторчаки. І вона поспішала.
Щоразу вона озиралась довкола крізь чагарник, все поглядаючи у бік садиби, — боялася, не доведи Боже, хтось прийде й побачить. Тоді пропала вона й пропала бомба. І це після таких мук! Коли вона нарешті доволокла бомбу до ями, сили її, здавалося, зовсім вичерпались, вона вже не могла перекотити її через горбочок землі і впала на неї грудьми, лежала так, мабуть, довго. Вона увесь час казала собі: ну годі, вставай — і обіцяла: встану, зараз встану. І не вставала, бо не могла. В очах у неї спочатку все потемніло, наче вночі, потім дуже помалу розвиднялося, і серце вилітало з грудей від знемоги.
Мабуть, вона лежала так довго, обхопивши задрипане тіло бомби, сама від ніг до голови вимащена в грязюку. Коли трохи відпустило подих, уже не підводячись, вперлася ступнями в коріння вільшин, напружилась востаннє й посунула спершу хвіст, а тоді й голову бомби.
Обвалюючи за собою свіжу землю, бомба нарешті важко гупнулася об дно — звалилася в яму. Степанида ще полежала на грязькій землі, тоді встала і взяла лопату.
Засипати було легше, й вона старанно закидала яму землею, притоптала зверху. Решту Землі з країв вибрала лопатою і розсипала непомітно довкола. Потім прибрала все з відземків, з кущиків, обмела, обтрусила і обібрала пальцями, щоб і знаку не було про те, що тут хтось копав. Трохи оддалік зібрала у вільшнякові оберемок почорнілого листя, притрусила ту місцину, тоді одійшла далі по виярку, назбирала ще рудого, чорного, звогчіло-зіпрілого листя, накидала на яму, щоб і зблизька не було видно свіжої землі. На додаток сходила до старого сховку, притягнула трохи хмизу, розкидала де-не-де. Нібито ніхто тут і не ступав ніколи.