Вони обидва з гвинтівками, влада їхня над людьми велика, вони все можуть. Але вона їх не боялася, бо не поважала. Що більше — вона їх ненавиділа. Зрештою, їй не було до них діла, у тому житті, що звалилось на світ, вона відчувала перевагу своєї справіку сповідуваної правди і, поки в неї було те відчуття, могла сміливо дивитися в очі кожному.
По подвір’ю, під тином та по буряках у городі неприкаяно дибали її цибаті молоді курочки, щось там дзьобали. Неслися тим часом три старі курки, за якими Степанида аж трусилася, — здавна від яєць йшов увесь її грошовий дохід, якась копійка, завжди потрібна у господарстві. Зібравши зо три десятки, вона несла яйця до містечка, міняла на щось потрібне чи продавала містечковим за гроші. Без курей було ніяк. «Треба б усипати їм якогось зерна», — подумала Степанида, але вона поспішала на поле і для курей уже не мала часу. Швидко винесла піввідра мішанки поросяті, розчинила низькі дверцята засторонку, і те, зачувши господиню, жваво заворушилось у соломі. Вона опустила мішанку в куток, постояла хвильку, милуючись, як кабанчик завзято зацмокав у відерці — аж вуха затремтіли. Невдовзі він уже заліз туди передніми ногами й перекинув його. Степанида поправляти відерце не стала — знала: і так виїсть геть усе.
Однак треба було бігти в поле — в Овечій Балці прив’язана до вільшини паслася Бобовка, недобре було надовго залишати її без нагляду. Перш ніж покинути садибу, вона забігла до хати вхопити якусь шкуринку — пожувати самій та й корівку почастувати. Петрик, понурившись, і далі пригнічено сидів за столом і не озирався на дружину.
— Погодуєш курей! — спокійніше сказала вона. Як завжди, виказавши всі кривди, вона заспокоїлась, і тепер навіть шкода стало цього недотепу Петрика, який злив її, іноді смішив, рідко радував. Загалом він був непоганий, незлий чоловік, тільки дуже незграбний і безталанний у житті.
А ще він був на десять років старший за неї і не дуже здоровий. Але його хвороба йшла від зайвого куріння, вона це знала й товкла йому про те мало не щодня. І марно.
Стежкою через город Степанида побігла краєм яру до Овечої Балки, а Петрик ще посидів, тяжко зітхнув і встав із-за столу. Зранку трапилось випити горілки, та не довелося закурити, і тепер, зоставшись сам у хаті, він помалу скрутив добрячу, мов палець, цигарку. Щоб припалити, старанно перегорнув учорашнє вугілля в печі, доки знайшов вуглину з іскринкою, роздмухав її й нарешті з довгожданою насолодою затягнувся. Тільки й радощів, що закуриш, іншого задоволення у житті, мабуть, не залишилось. Добре, що навесні насіяв у городі турецького тютюну, не спустився на купований, — де його тепер візьмеш? Тютюн був, може, й гірший за купований, але не такий уже й кепський. Петрик звик до нього — кращого йому й не хотілося.
Він почувався ще п’яненьким, думки його були геть розтривожені, і, думаючи про життя, він час від часу тихо, безгучно лаявся. А щоб його лизень злизав! Де ті німці, ще невідомо, доберуться до його Яхимівщини чи ні, а свої вже добралися. І хто? Родич Гуж. Від цього, відай, кабанчика не сховаєш, узнає і про кабанчика, і про корівку, й курей, як і про все їхнє колишнє життя за совєтів — тут уже не сховаєшся. В нього тепер влада, захоче — поведе в містечко, до поліції й повісить на першому стовпі — розмова у них справді коротка. То що ж залишається: просити? Але такий навряд чи пожаліє. Петрик завважив сьогодні, який недобрий, хижий блиск блукав у Гужевих очах, коли він казав про Степаниду. Хіба що задобрить дріб’язком — яйцями, салом, куркою, — бо більшого він не мав, але чи дріб’язок його дійме? Найкраще, звісно, напоїти його, але, відчував Петрик, одним разом не дуже догодиш, а поїти його завжди — де він тим часом горілки візьме?
Колись, ще до колгоспів, Петрик зробив не дуже вдалу спробу вигнати того зілля, але тоді почалася велика строгість із льоном, все, що було з волокна, поздавали, і ще було мало, приїхали уповноважені з округи, ходили й трусили по хатах лахміття, розкидали солому по клунях — шукали льоноволокна. У нього ж волокна не знайшли, але в коморі набрели на самогонне причандалля: казан і головне — добрий, з мідної трубки змайстрований змійовик, який і реквізували. Потім він заплатив штраф, набрався сорому на сходах і прокляв на роки малошановану справу самогоноваріння. Та це було давно. Мабуть, тепер, коли все в житті переінакшилося, змінилось і ставлення до самогонки. Відчував, що горілка стає тривкою, ледь не єдиною реальною коштовністю, без якої не обійдешся. Питущий ти чи ні, а горілку гнати треба.