Все покашлюючи, Петрик постояв на вичовганих ногами каменях біля порогу, поки не вирішив нарешті взятися за картопляний бурт[37]. Картопля добре вродила цього року, в городі її вже викопали й засипали повну яму, але ще має бути не менше. До ями ж уже вкотре під весну набігає вода, тому решту треба закрити в бурт на пагорбі в кінці городу — так завжди робили на хуторі в урожайні на картоплю роки. Картопельку треба було берегти, вона здавен була головним набутком із поля — хліб родив не завжди й на весну закінчувався, а картопельки частенько вистачало до нової. Коли її вчасно вибрати, вберегти від морозу, води, то вистачало собі й скотині — картопелька вже не один рік рятувала від голоду.
5
Кілька днів підряд осіннє небо навально важніло від хмар, сильно рвав вітер, заходячи то з одного, то з іншого боку, а потім усе стихло, вночі потеплішало, й під ранок сипонув дощ. Прокинувшись на світанні, Степанида почула його шепітну мову за стіною й подумала, що сьогодні, мабуть, доведеться зачекати з коровою. Петрик ще лежав у кутку й навіть не кашляв, мабуть, спав, а вона встала з помосту, вийшла до сіней. На Ганку трохи дзюрчало зі стріхи, а під діркою в сінях уже розпливалася по землі темна калюжа. Степанида вже вкотре гнівно спом’янула свого недбалого чоловіка й підсунула цебрик під те місце у стрісі, звідки мірно капало вниз. Звикнувши рано вставати, Степанида зрозуміла, що сну вже не буде, тим більше що за рядниною вже заворушився-закашляв Петрик, шукав свого капшука — дня він не міг розпочати, щоб не подиміти. Сонно попозіхавши, Степанида взяла з-під вікна кленову, куплену навесні дійницю й пішла у хлів до корови.
Тим часом майже розвидніло. Дощ густенько сіявся з низького туманного неба, але був по-осінньому дрібнуватий, без вітру і ще не наробив на подвір’ї грязюки. Тільки біля воріт хліва в низькому місці блищала брудна гноївка.
На липі зарепетувала ворона — коли б хоч не на якусь біду, стривожено подумала Степанида. Ворона прилітала на липу вже четвертий чи п’ятий ранок — усівшись на вершечку й звісивши на подвір’я товстий чорний дзьоб, різко каркала, наче когось кликала з лісу. Разів зо два Степанида кидала в неї палицею з дривітні, але ворона сиділа й не лякалася. Накричавшись, вона затихала сама, недовго ще сиділа мовчки, а далі тяжко зістрибувала з гілки й, часто махаючи крильми, летіла через хлів до гаю. Позаду на липі тихо гойдалася потривожена нею гілка з кількома поруділими листками.
Не кваплячись, Степанида старанно видоїла Бобовку, радо відзначивши, що добре напасла її вчора в Овечій Балці, — дійниця була повна по вінця. Нічого казати, корівка вдалася на славу, ще молода, невибаглива до їди й молочна; Степанида берегла її мов найбільший скарб. Як на ці часи, така корова — просто розкіш.
Вона вийшла з хліва, подумавши, що Бобовці треба кинути оберемок отави — щоб якусь годину поласувала в хліві, а самій, поки дощ, може, зварити крупнику чи картоплі — вже кілька день вона не палила в печі й не готувала гарячого. Одначе не встигла вона дійти до порогу, як до її слуху, ніби з-під землі, долинув приглушений, але могутній нутряний гуркіт. Ще не розуміючи, що це, вона визирнула із-за паркану у бік воріт і остовпіла: їхньою дорогою від битого шляху, важко перевалюючись на баюрах, сунулося в дощовій млі щось величезне, сіре й туполобе, що не відразу нагадало Степаниді машину. Ззаду котилося щось менше, з високою, як у самовара, трубою, й вітер доніс на подвір’я запах диму, наче від дров. На мокро-лискучих боках машини світилися якісь літери, а величезні колеса не вміщалися в нешироких коліях і одним боком м’яли-топтали чорнобиль на узбіччі. Машина повільно, але з якоюсь неухильною неминучістю наближалася до садиби і ще через мить зі змореним тяжким диханням посунула у ворота й спинилася на подвір’ї. Те дихання її стало ще дужчим, у дворі засмерділо бензином. З високої колокабінної приступки зіскочив мізерненький чоловік у капелюсі й довгенькому пальтечку, якого Степанида відразу впізнала: то був колишній містечковий вчитель Свянтковський.