— Пані Багатько! — знову гукнув її Свянтковський. — Германський фельдфебель має бажання спробувати вашої води. Принесіть, будь ласка, відро.
— А, відро! Зараз...
«Таки зібрались», — злостиво подумала вона, підтюпцем трюхикаючи до сіней. Там вона здавлено-наляканим голосом крикнула в хату: «Петрику!» — і, пліснувши рештки води в цебер, винесла на подвір’я нове цинкове відро, яке в неї перехопив наймолодший, в окулярах. Прив’язавши відро до ланцюга, він спритно розкрутив барабан і, щойно відро бовтнулось у воду, став легко витягувати залізною корбою, а інші, нерухомо стоячи біля зрубу, чекали. На неї вони знов перестали зважати, й вона вже вирішила податись до хати, щоб таки випхати звідти Петрика. Та в цю мить він і сам з’явився на ґанку — в капцях на босоніж пройшов повз неї до криниці і з якоюсь лякливою обережністю зняв з голови сукняного, з обвислим козирком картуза.
— Еге, добра вода, знаєте, — ледь тремтячим, мабуть, від хвилювання голосом заговорив Петрик.
Німці вже витягли відро й плескали з нього в якийсь зелений глечик, стримано перемовляючись між собою. Але ніхто з них, крім Свянтковського, навіть не глянув на господаря хутора, і тільки коли вчитель щось буркнув, дзюбатий німець зміряв Петрика неквапливим поглядом. Той вклонився ще раз, і тоді молодий, що стояв ближче до нього, дістав з кишені коробку цигарок, спершу взяв одну собі, а другу дав Петрикові. Петрик, продовжуючи бгати шапку, незграбно узяв цигарку й стояв з нею, ніби не знаючи, що робити. Тим часом німець чвиркнув запальничкою і прикурив, Петрикові, однак, прикурити не підніс.
Вони там щось проґерґотіли, мабуть, говорили про криницю, а Степанида взяла з подвір’я дійницю й пішла до сіней. Зачиняти двері вона побоялася, із сутінку сіней поглядала на німців, слухала, як Петрик якось надто швидко й по-чоловічому просто прослизає до їхньої компанії.
За хвилину він уже щось тлумачив там, то показуючи на подвір’я, то тицяючи рукою в криницю; шапку, проте, не надягав, дрібний дощик сіявся на його лисувату, з рештками сивого волосся, голову. І вони слухали його, навіть не перебиваючи. Ця легкість його ставлення до німців не сподобалась, однак, Степаниді, і вона подумала: чи не поведе він отих гостей ще й до хати? Пускати їх до хати вона чомусь не хотіла, хата була недоторканим її притулком, який треба було берегти від чужинців. «Хоч би вони швидше поїхали», — думала вона. Та, з усього видно, виїжджати вони не збиралися: відчепили од величезної машини трохи менший причіп — похідну військову кухню, і всі, крім фельдфебеля, штовхаючи та аж червоніючи на обличчях, покотили її на подвір’я. Петрик також допомагав — ревно штовхав величезне гумове колесо, а далі показав, де зручніше влаштувати кухню. Зрештою вони знайшли для неї місце коло криниці, й Степанида похнюпилась — те, чого вона найдужче боялася, сталося. Яхимівщина від німців не вбереглася. Що тепер буде?
Але все йшло своїм звичаєм, незалежно від будь-чиєї волі, за якимись своїми, часом страшними, а часом дивними законами, які диктувала війна. Влаштувавши на подвір’ї кухню, фельдфебель з учителем рушили до сіней, і цей дурень Петрик уже забіг поперед них, показуючи дорогу до хати. На порозі фельдфебель мовби нерішуче зупинився, перш ніж його переступити, невдоволено-гидливо поглянув у темнувате підстрішшя сіней. Свянтковський щось пояснював йому, та він мовчав, усе озираючись довкола. Степанида похапцем відсунула подалі од порогу цебрик, і німець ступив до сіней. Аби не заважати їм, вона відійшла подалі, до комірчини, намагаючись збагнути: чого їм ще треба? Не йдуть же вони сюди тільки аби поглянути на їхнє вбоге житло, мабуть, їм чогось треба? Та ось Петрик широко розчинив двері до хати, й вони посунули туди з якимсь навіть нетерпінням чи навіть цікавістю, і вона з-поза їхніх плечей ніби чужими очима побачила свою давно вже не нову хату з трохи перекошеним міжвіконням і потьмянілими балками стелі, стінами, обклеєними пожовклими газетами. Підлогу вона вже давно не мила, закрутившись із коровою, картоплею та підсвинком, і тепер з прикрістю поглядала на замизкані, з присохлими лушпайками дошки біля припічка, почорнілі баняки коло порогу. Скрізь по всій її хаті ступали тепер чоботи й грубі брудні черевики, залишаючи мокрі та грязькі сліди на сухих мостинах, і вона подумала: якого дідька вони тут видивляються? Вона все стояла в сінях, напружено чекаючи, коли німці виметуться. Але вони й далі ґерґотіли там, поглядаючи у вікна, роздивлялись образи, а фельдфебель, відхиливши ряднину, зазирнув у їхнє запіччя, й губи його гидливо пересмикнулися.