У небі із-за хмар прорізався гострий край сонця і зблиснув довкола несподіваним світлом. На якісь півхвилини самотній осінній простір дуже одмінився, ніби заусміхався назустріч жаданій сонячній ласці. Різко позначились на землі городи, садки та будівлі Слобідських Висілків, що довжелезним ланцюжком простяглися по задоріжному пагорбові, вдалині засинів хвойний ліс, а ближче й правіше м’яко зазеленіла молода гущавина соснячка, рівно перерізана стрічкою гостинцю, осторонь і вище якого на сірій сукнині поля окреслилась непоказна хутірська садиба, її Яхимівщина, з поріділим гіллям саду, парканом під липами та дашком криниці понад ним. Степанида придивилася пильніше, намагаючись угледіти десь там Петрика, аби дізнатися, що старий робить. Виганяючи вранці корову, загадала йому дещо зробити коло хати та не забути натовкти в ступі круп — завтра треба варити крупник. Петрика, однак, не було видно, та й сонце зайшло за хмари, обрій спохмурнів, не видно було, що там, у дворі, є десь Петрик чи немає.
Степанида злізла з укосу (чого ж стирчати на дорозі?) й поволі пішла услід за коровою.
Вона далеченько відійшла од каменя, вже поруч було чагаристе узлісся, як почула голос по той бік дороги. Вона підвела голову, прислухалась, але тривога її зникла, щойно на насипі з’явився верткий Рудько. Вибігши на узбіччя, песик завмер, також упізнавши її, і жваво закрутив хвостом. Звідти, із-за шляху, долинув новий гортанний вигук, невиразний, здушений, і вона вже знала, що це Янка Гончарик, німий пастушок із Висілків, мабуть, пригнав свою невеличку череду й пасе по той бік дороги, як вона свою Бобовку — по цей.
І справді, слідом за собачкою на насипі з’явився довгоногий підліток у засмальцьованій, з чужого плеча сорочці і з батогом у руках. Степанида часто зустрічала його на цьому придоріжжі чи в зрубі, у лісі з тією самою невеличкою чередою, і завжди він примушував її серце жально стискатись — такий був недоглянутий, занедбаний, у підв’язаних мотузочком сукняних штанах, з яких визирали його довгі обвітрені литки. Він завжди з тривожним нерозумінням удивлявся в її обличчя, ніби хотів і не міг чогось зрозуміти, прагнув щось сказати своєю мовою рук та різких гортанних вигуків, що іноді лякали її своєю несподіваністю. Часом вона хотіла щось сказати йому, він відповідав тими самими гортанними вигуками, і вона ніколи не знала: зрозумів він щось чи ні. Та хліб чи який шкварочок, видобутий нею з кишені, брав одразу і, примостившись на межі чи на камені, з’їдав геть усе. Видно було, що бідолаха частенько був голодний. Адже жив не в рідної матері, а в далекої рідні, де третє літо підряд пас худобу за сякий-такий харч та притулок у хаті.
Пастушок тим часом оглянув з дороги свою нечисленну череду, ляснув у повітрі батогом і, підійшовши ближче, мовчки сів край дороги. Його порепані, обсипані болячками ноги мало не до колін вилізли з полатаних штанів, руки він мерзлякувато стис на грудях і облігся грудьми на коліна.
— И-и, а-а! — намагався він щось сказати. — А-е-е!
Хтозна, що за думки роїлись у цій його нечесаній голові під бавовняною, зі зламаним козирком кепкою чи в його наївно відкритих світлих очах. Степанида іноді підкидала йому на годину-дві Бобовку, коли траплялася така потреба. Яночка був старанний і завжди безвідмовний хлопець, і вона, повертаючись до корови, щоразу намагалася прихопити йому якийсь гостинець — оладок, шкварок, жменю гороху чи бодай якесь яблучко.
— Холодно, Яночко? Чого ж ти під спід нічого не вдяг? — питала вона, з докором поглядаючи на нього знизу вгору.
— А-а, е-е! — спробував він щось вимовити й махнув рукою.
— Такий вітер, продме — заслабнеш[5], — поплескала вона себе по грудях. — Іди якусь одежину візьми.
Янка наче зрозумів щось і зіскочив з дороги, занепокоєно озирнувся на свою череду.
— А-а-а! У-е-е-а!
— Йди, йди! — сказала вона. — Я догляну. Я догляну! — І показала на його корів і свою Бобовку.
Дивно, та він зрозумів — легко, ніби почув. Збігши зі шляху, завернув першу чорну корову і бігом припустив гостинцем до соснячка, коло якого був поворот на Висілки. Собачка спершу жваво кинувся за підлітком, та, ніби зрозумівши свій обов’язок, повернувся й сів на узбіччі неподалік від Степаниди.
— Рудьку, ня, ня! — покликала вона, але Рудько тільки нащулив вуха — він уже дбайливо оглядав череду, яка потроху ворушилася в канаві та на схилі. Це був хитрющий псюра, дарма що малий, а як не побачить в руках кусня, то задарма до людини не підійде.