— Що, коли сюди його? — казала Степанида, ширше розчиняючи низькі дверцята. — Він же тихенький, може, не знайдуть.
Знайдуть чи ні — хтозна, та Петрик за довге подружнє життя звик слухатися жінки, вона була не з дурних, а головне, завжди знала, чого хотіла. І хоч турбота про те поросятко була в Петрика не найбільшою, він старанно узявся лаштувати йому новий сховок. Насамперед повитягував з повітки щільно напханий туди мотлох: якісь дрючки, зашкарубле від мішанки, обгризене свиньми корито, поламані колеса і давню, може, ще дідівську, соху[12] з геть заіржавілими лемехами[13]. Попоравшись півгодини, старим ящиком та дрючками відгородив якось невеличкий закуток, приніс із клуньки[14] соломи, не підрівнюючи її, щоб не дуже було видно, понапихав її в загороду. Степанида тим часом тихенько вивела з хлівця гожого їхнього кабанця, почісуючи його за вухами.
— Коцю, коцю, сюди, цо-цо-цо-цо-цо... Тепер сюди. От гарна коця...
«Як дитину», — подумав Петрик, пропускаючи у дверцята кабанчика, який, тихо порохкуючи, старанно обнюхав поріжок, солому і слухняно влаштувався у своєму лігвиську, звісно, й не підозрюючи про небезпеку, що над ним нависла. Справді, це був сумирний кабан, дуже не хотілося б втратити такого. «Може, ще якось і вціліє, як матиме бодай маленький свинячий розум», — подумав Петрик.
— Ну ось! — спокійніше сказала Степанида. — Все-таки не перед очима. Нехай лежить.
Вони вийшли на подвір’я, де з тривожним чеканням у сумовитому погляді стояла Бобовка, а біля її ніг ходили дві рябі курки.
— А як же курей? — сказав Петрик.
Курей також треба було прибрати кудись подалі з очей, та де сховаєш дурну курку? Тихо вона не вміє, а знісши яєчко — закудкудакає і тим себе згубить. Та що там кури, ще більше шкода корівку, коли б на неї першу не звалилася біда із-за мосту.
— Може, в Берестівку одвести? До Маньки. То ж таки далі від містечка, — невпевнено пропонував Петрик. Але Степанида одразу не погодилась:
— О ні. Бобовку я на чужі руки не віддам.
— А як же тоді?
— В Овечу Балку. На мотузок чи спутати. Нехай ходить.
— А вночі?
— А вночі, може, не будуть... Вони ж удень заходять частіше.
Слабка то була надія на ніч, однак інакше, мабуть, не вийде, і Петрик покірно промовчав.
Осінній день непомітно наближався до свого скону, потроху смеркалося, хоч було ще видно. Стривожена Степанида все не квапилась доїти Бобовку, яка постояла, зітхнула й, не дочекавшись господині, стала поскубувати попід тином — доїдати не доїдене в полі. Петрик раз у раз завбачливо поглядав на стежку за ворітьми та на гостинець, думав: чи не прийдуть німці? І все слухав, намагаючись у вечірній тиші впіймати чужий підозрілий звук, аби відчути небезпеку. Та, як і завше, на стежці і на гостинцеві було зовсім порожньо, довкруж у похмурому осінньому просторі запановувала вечірня тиша. Тільки вітер невтомно теребив поруділе листя лип, сипав ним додолу, в город за тином, посипав стежину, зелений моріг на подвір’ї. Петрик витяг відерце води з криниці й поставив перед Бобовкою. Але та вмочила писок і не пила, все чогось поглядала через тин у поле — ніби чекала чогось. Треба було заганяти її до хліва, та в хаті барилася Степанида, і Петрик погукав її:
— Чуєш? Пора доїти.
Щось ураз переінакшувалось у Яхимівщині, де ще не було випадку, щоб господиня спізнилася подоїти корову. Але тепер переінакшувалося в цілому світі, чи ж дивно буде, як і на їхньому хуторі щось стане не так, по-філософськи заспокоїв себе Петрик. Не дочекавшись жінчиного голосу, він ступив на плескатий, витоптаний камінь біля порога й зазирнув до сіней. Степанида стояла, нахилившись над синьою скринею, щось длубалась там, кинула на хлібну діжу якесь шмаття, свою чорну святкову хустку з червоними квітками. Петрик здивувався:
— Шукаєш чогось?
— А тут оце... Феньчине, заховати б десь подалі.
— Що Феньчине? Сукні? Та не вигадуй! Кому вони треба?
— Кому, кому... Німцям, — огризнулася дружина, далі длубаючись у скрині. — А оце? Диви. Що з нею робити?
Вона розкрутила перед ним паперову трубочку, зиркнувши на яку, він одразу впізнав колишню Степанидину гордість — грамоту за успіхи у виробництві льону. Угорі там було намальовано гарний герб Білорусі, а внизу виднівся розгонистий підпис голови ЦВК Черв’якова. Грамота колись висіла у міжвіконні, потім її зняли, хотіли спалити, та Степанида не дала — заховала в скриню.
12
Соха - примітивне землеробське знаряддя для орання землі. Соха мала роздвоєну робочу частину (розсоху), яка була з'єднана у верхній частині з двома оглоблями, в які запрягали коня. Головна відмінність сохи від плуга полягає в тому, що соха не перевертала шар ґрунту, а лише відгортала його на бік.
14
Клуня (стодола) - Будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння й т. ін.