— Ти оце — в піч! — стривожився Петрик. — Це не іграшка.
— Та нехай лежить. Не за крадене ж.
Степанида знову скрутила грамоту в трубочку й закутала в якусь одежину. З решти відібрала в скрині що ліпше, здебільшого Феньчине, й зав’язала великим клунком у хустку.
— Треба сховати десь. Може, у бурт до картоплі?
— Ну що ти! Зогниє. Та й лишнє це. Німці, вони більш до їди ласі. Не до шмаття. Я знаю.
— Багато ти знаєш! — засумнівалася Степанида. — Коли б із твоїм знанням голими не залишились.
— Нічого, як-небудь, — сказав Петрик. — Ми перед ними не винні. А як з ними по-доброму, то, може, й вони... Не з’їдять, може...
Він казав так, підбадьорюючи себе і заспокоюючи дружину, хоч сам не менше за неї сумнівався: а чи так це? Знав і відчував тільки те, що треба якось пересидіти лиху годину, а там, може, щось зміниться. Не вік же бути цій війні. Аби вберегтися від лиха, треба поводитись якомога обачніше й тихше. Це як із кусливим собакою: боронь Боже його зачепити, треба пройти мимо, ніби й не бачиш його, але й страху не показати — вдавати, що він тебе не стосується. Так і з фашистами. Невже, як він їх не зачепить, вони без жодної причини стануть до нього сікатись? Що він, начальник якийсь, чи партійний, чи хоч би єврей містечковий? Хвалити Бога, тутешній, білорус і хрещений християнською вірою, селянин, колгоспник — такий самий, як і всі інші. А що син у Червоній Армії, то хіба ж із своєї охоти? То ж служба. Так було за царя, а може, й раніше. Служили багато хто із села, правда, самому Петрикові не довелося — здоров’я підвело. Усе його життя пройшло тут, на очах у людей, — за що ж до нього чіплятися?
3
Сяк-так давши лад скотині, вони посьорбали навпотемки захололого від рання крупнику[15] й полягали спати, він — за рядниною на ліжку, а вона — на помості у запічку. Поки що скрізь було глухо і тихо, і ця тиша вкупі із звичайністю вечорового клопоту трохи зняла тривогу, притлумила її в душах. Петрик тихенько пробубонів «Отче наш», чого він давно вже не робив цієї осені, зітхнувши перехрестився й подумав, що, може, якось та обійдеться. Приїхали й поїдуть, що їм тут довго робити, на цьому гостинцеві? Може, вони на те й лагодять міст, аби кудись проїхати, — навіщо їм якийсь хутір оддалік від дороги? Фронт відкотився чортзна-куди, ходили чутки, що німці взяли Москву, але не схоже було, щоб війна на тім скінчилася — вона десь триває, ця страшна війна. Може, вже у Сибіру? А може, брехня ото все про Москву — либонь, Москву їм не взяти. Дарма що зайшли далеко, але ж і Наполеон далеко зайшов, та подавився. Не так просто проковтнути цей шмат хоч би й з такою пелькою, як у цього Гітлера. Певно, теж подавиться.
Петрик повернувся й туди, й сюди під кожушком на влежаному своєму сінникові, чув, що Степанида також крутиться у запічку, і він тихо озвався:
— Бабо, не спиш?
— Сплю. Чого б ні, — знехотя відгукнулася Степанида й замовкла.
— А я так думаю: може, дурно боїмося? Нащо ми їм? Приїхали й поїдуть.
— Якби ж то! Якби поїхали! А то он з містечка не вилазять. Вчитель той та Підобід із сільпо досі на шворках[16] гойдаються.
— А, не кажи таке на ніч. Не дай Боже! — відмахнувся Петрик, пошкодувавши, що почав цю балачку.
Більше вони не говорили, і поволі Петрика зморив сон — неглибокий, тривожний сон, що не давав спочинку. Йому довго снилися якісь черв’яки — цілий клубок дрібних, як ото на м’ясі, черв’яків, що ворушились, кишіли, обвивалися один навколо одного, повзли по його ногах. Петрикові стало дуже бридко від них, чогось боязно, тривожно, і він прокинувся. Відразу зрозумів, що було ще рано, півень у хліві ще не піяв, у темряві хати за рядниною голосно й звично цокав годинник, але не хотілося вставати, дивитися час, і Петрик довго лежав нерухомо, пробуючи заснути чи дочекатися світанку. Він думав усе про те саме: як жити на світі, в якому так раптово і безнадійно впали предковічні опори, — на що було спертися, щоб затриматись у житті? Думав про сина Федька, якого, мабуть, уже немає живого — така війна і стільки загинуло війська! Та й про Феню. З весни від дівчини не було жодної вісточки, як поїхала до Мінська, то й пропала. Може, втікла за лінію фронту й тепер десь на сході, адже вчилася на докторшу, і таких там треба. Це було б найкраще, щоб тільки не в лапи німцям. А як не вбереглася від них у Мінську чи десь по дорозі додому?.. Страшно було й подумати про те, що могло спіткати дівчину.
15
Крупник - рідка страва з ячних або просяних круп. Забілюють молоком або варять з м'ясом, картоплею.