Колюче червоне полум’я вдарило Петрикові в обличчя, вуха заткало тугим корком від пострілу, і він навіть не зразу збагнув, що начебто живий і стоїть, як і стояв, — плечима до міжвіконня. Тільки за півхвилинки крізь густий дзвін у вухах до нього, ніби здалеку, долинули голоси поліцаїв, ті сперечалися.
— Та що з ним панькатись, патрони псувати! Бий в лоб та й пішли!
— Нє спєші! Я єво па частям раздєлаю. Как Бог черепаху. Ну, гдє водка? Долга малчать будєшь?
Петрик вже не відповідав — він майже оглух і отетерів у безнадійній байдужості до садиби, жінки і насамперед до себе самого, бо якихось сил боронитися вже не мав. Вони щось там товклися — один світив скіпками, палячи їх пучками, дим густо валив до хати і крізь одчинені двері струменями спливав у сіни; тіні від цих гостей гачкуватими почварами ходили по стінах і стелі: то палахкотіло, то затихало полум’я скіпок, сліплячи його сльозливі очі і висвітлюючи навпроти присадкувату постать його ката з наганом.
— Гдє водка? Ґаварі! Ах, малчішь?..
Новий постріл гримнув, здається, гучніше за перший, сильно тріснуло щось у вусі, і Петрик, не втримавшись, повалився боком на край ослона. Він сильно вдарився клубом, руками вліз у якийсь бруд на підлозі, дуже боліло вухо, але поліцай не дав йому довго рачкувати по підлозі, стусонув чоботом у груди і за шкірку, мов щеня, знову підняв до стіни. Щоб не впасти, Петрик у цілковитій знемозі притиснувся плечима до шурхотливих газет якраз у тому місці, де вже чорнілися підряд три дірки од куль.
«Боже, за віщо?!»
— Ах ти, хутарская сволачь! Кулацкая вша! Зажімаєшь? Ну, палучай!..
«Тільки б відразу. Щоби не мучитись... Відразу...» — снувала в його голові мимовільна думка-бажання. Петрик ковтнув солону слинку і знову відчув велику байдужість до себе і до життя взагалі. Не встиг він, проте, зібратись і внутрішньо розслабитись перед останнім подихом, як знов гримнуло, вогненно-смердюче спахнуло раз, вдруге, втретє — засліпило, забило глухотою вуха, коліна його підігнулись, і він, обдираючи плечима газети, поволі сповз по стіні на підлогу.
Здається, на якийсь нетривалий час він знепритомнів, так млоїло в грудях і нічим було дихнути, очі його майже нічого не бачили в димному смердючому мороці, і тільки якимсь куточком свідомості він ще відзначив, що живий... Звідкись, немовби здалеку, прибились до його слуху голоси його вбивць:
— Що з ним довго панькатись! Кінчай, і гайда,
— Сам пусть даходіт!
— Дай я...
— Пагаді! Єщьо прігадіцца, — одіпхнув поліцая носатий і, ступивши до Петрика, трохи нахиливсь над ним. — Ти понял, слізняк? Нам водка нужна. Водка, панімаєшь? Нє сєводня, так завтра. Чтоб бил харошій запас. Понял? Іначє прідьом — распращаєшься с жізнью.
«Невже не вб’ють? — майже перелякано подумав Петрик, мляво, немов після непритомності, підводячись із підлоги. Зіперся об стіну, став на одне коліно, крізь дим подивився на хату. Скіпки всі догоріли, трохи світилось із грубки, де також уже прогоріли дрова, і останні головешки кидали багряний відлиск на затоптані дошки підлоги. Усі їхні четверо потворних постатей одна за одною посунули у навстіж відчинені двері, звідки низом по хаті розповзався вологий холод, тіло почала брати дрижа. Петрик натужно сперся на друге коліно, увесь тіпаючись від пережитого страху, холоду й невимовної образи — за що?
— Стару одлить?
— Чорт її не візьме. Сама очуняє...
То були останні їхні слова, сказані вже в сінях, потім під вікнами прогупотіли їхні кроки, вони стали тихшати, і все довкола завмерло.
21
Петрик якось звівся на ноги і, тримаючись обіруч за обідрані стіни, побрів до сіней — десь там була Степанида, жива чи, може, вже мертва. Переступивши поріг, він побачив у потемках босі її ступні — Степанида нерухомо лежала на розсунутій по долівці картопляній купі. На подив Петрикові, Степанида якось встала на ноги й, хитаючись, ніби п’яна, сама дібралася до запічку. На всі його волання вона мовчала, тільки тихо стогнала іноді, і він усе ходив по хаті — то носив їй води, то вкривав кожушком, то бідкався, гірко і щиро, а найпаче кляв тих поліцаїв, німців, війну. Він уже не защібував сінешніх дверей, тільки причинив — біс із ними, нехай ідуть, убивають, палять — все одно з ними не житимеш. Мабуть, життя взагалі пора закінчувати, нащо отак мучитись, нема ж на те вже ні сил, ані жодної потреби. Все одно вони не дадуть умерти по-людськи, своєю смертю — доконають силоміць; спершу, звісно, познущаються досхочу, допечуть, щоб ти там повісився за власним бажанням, — бо що ж іще можна вдіяти людині, для якої життя — нескінченна мука?