22
Петрик зник, пропав з цього світу, як і для нього пропали цей хутір, яр, Степанида, їхні діти Фенечка і Федько — пропав цілий світ. І зосталися, може, спомини, коли ще було кому згадувати, його життьові муки, дрібні та великі клопоти. Декотрі з них і йому хотілося б забути (навіщо було троюдити душу лихим чи негарним, що назбиралося за життя?), інше таки хотів би запам’ятати. Бо були в тому пережитому заразом з гіркотою і якісь непізнані солодощі, далекий відгомін життя, а може, й саме життя — хтозна?
...Сніг тоді валив цілий тиждень, від самого Різдва, а за три дні до Ордані почалась завія, якої тут не знали чи не від сотворіння світу. Снігу намело повен двір, скількись день не можна було вилізти з хати. Але ж треба було принести води, роздобути дров, доглянути скотину, і Петрик, перш ніж одчинити двері до хліва, щоразу мусив відкопувати їх, щоб якось пролізти всередину. За півгодини, проте, від його прокопувань не зоставалося й сліду — скрізь у дворі громадилась неторкана товща тугого, спресованого вітром снігу.
Того дня, щоправда, згори не сипало — більше мело низом, намело на подвір’ї довгу кучугуру-хребтину — від дривітні до самих воріт хліва, трохи меншу — біля криниці і під тином. Цямриння опинилось урівні з низом, Петрик ледве дістався туди з відром, але зачерпнути води не було як: у зрубі чорніла вузенька, наче нора, дірка отвору. Петрик тихенько вилаявсь. Настрій у нього був і так поганий: у хаті щойно посварився з жінкою, а все через клопоти про хліб. Хліб Степанида берегла, може, надміру, домішувала в нього картоплю і ґрис, і той хліб вже ніяк було взяти до рота. Хоч, звісно, в неї була на те причина — жита в засіку лишилось не більш як мішок, а до весни й першої трави було ще не менше чотирьох місяців. Тож як не берегти? Але через ту її бережливість можна було ґиґнутись, не доживши до весни, а Петрик хотів ще трошки пожити й сказав сьогодні про це Степаниді.
Притоптавши сніг біля криниці, Петрик причепив до ланцюга відро, але воно одразу засіло в тісній сніговій норі, не діставши води. Тоді він огледівся, щоб підіпхнути його чимсь, якоюсь жердкою з плоту, та так і завмер над заметеним зрубом. Засніженим облогом від битого шляху пробиралися три темнаві постаті — поволі йшли проти вітру, угнувши голови і, мабуть, ступаючи слідами того, що йшов попереду. Вітер шалено мів од їхніх ніг снігом, несучи його через усе поле до соснячка, де на гостинці чорніли два легковички і коло них також ворушились люди. «Га-а, певно, там замело, там завжди замітає взимку, особливо край соснячка, навряд щоб там пройшли ті легковички», — подумав Петрик, зняв рукавицю, висякав носа. Тепер уже не було сумніву, що ті, здорожені з битого шляху, простували сюди, до хутора. Треба було зустрічати гостей.
Витягнувши з криниці легке, зі снігом, відро, Петрик сховався од вітру і трохи почекав, поки люди підійдуть до воріт подвір’я. Передній був уже близько — гарно цибав широким і сильним кроком, на його плечах чорнілася лискуча на морозі шкірянка, під пахвою він тримав такий самий чорний портфель і був показніший за інших поставою і, мабуть, молодшим за того, що йшов слідом. Вже біля воріт Петрик добре розгледів цього другого — то був середній на зріст чоловік у чорному бобриковому пальті й високій, пересипаній снігом каракулевій шапці, на його почервонілому од вітру обличчі видно було невеличкі підстрижені вусики. Третій був у довгій червоноармійській шинелі й шоломі з широкими опущеними вухами, підперезаний ременем з наганом, що в такт ходи теліпався з правого боку.
— Можна до вас, хазяїне? Трошки погрітися? — спитав передній, у шкірянці, підходячи до воріт.
— А чого ж ні! Така завія, воно звичайно, — сказав Петрик, міркуючи про себе, що це начальство, і, мабуть, немале: може, з області, а то й вище.
Він узявся за верх хвіртки, але відчинити її не зміг, вона лише трохи відхилилася в глибокому снігу, і троє захожих один за одним якось протислися на подвір’я. Потім він привів їх у сіни, де всі дружно загупали намерзлими чобітьми, оббиваючи сніг, і, коли відчинив двері до хати, із-за запони з якоюсь ганчіркою в руках вискочила Степанида і аж ойкнула, побачивши на порозі стількох незнайомих мужчин. Вона одразу ж шуснула назад у запічок. Якраз уже другий день там лежала хвора Феня: напав сильний кашель, була навіть гарячка, і вони не пустили її до школи — в таку завірюху брести до містечка за три кілометри не жарти. Федьо був здоровший і ходив, а вона лежала, сподіваючись на одужання. Поки Петрик порався по господарству, Степанида розпалила грубку, але в хаті було холоднувато і пахло димом, дрова розгорялись погано. Звісно, сира вільха, вона тліла й диміла, скупо даючи жару.