Нарешті убралося в силу літо, у травні пройшли рясні дощі з грозами, і озимина навіть на ґлеєві та пагорбах дружно пішла в ріст. Житнє було якраз по цей бік гостинцю, коло яру і хутора та далі по всій Голгофі. Іноді, коли випадала вільніша хвилина, Петрик кидав оком на поле й радів: гарне мало бути цього року жито. Як не засушить влітку, не заллє на Іллі, достоїть сухим до Спаса. Сінокоси ж уже чекали, вже Лявон зібрав чоловіків на «пробу коси» в Овечій Балці біля річки. З незвички чи від недоїдання Петрик аж задихавсь, замлоїло в грудях, забило дух, але він знав: це спочатку, далі пройде, як призвичаїться, — невже ж він гірший за інших мужчин? Он і Лявон хоч і з двома пальцями на руці, а як затисне поміж них кісся, то маха косою як навіжений. Тут уже діє чоловічий гонор — ніхто не хоче опинитися в слабших, кожен скількимога пнеться за іншими. Того суботнього надвечір’я розбили ділянку, вирішили, які й де підуть бригади, домовилися завтра, в неділю, почати на зорі й косити, доки не припече сонце. Лявон наказав увечері поклепати добре коси та щоб ніхто не спізнювався, під кінець дня мали підбити підсумки, і, яка бригада скосить більше, ту тоді — на червону половину дошки, а ту, що менше, — на чорну. Другій бригаді випав якраз найлегший, від ялинника, берег оболоні, трава там була непогана, але й не дуже висока, були певні шанси перегнати третю бригаду грязівців і потрапити на червоний бік дошки.
На тому й розійшлися пізно увечері з дякового подвір’я, де зо три роки як улаштувалася контора колгоспу. Петрик поспішав у свою Яхимівщину, бо треба було встигнути поклепати косу, мантачка ж у нього була дуже погана — шматочок бруска, ніби змилок, затиснутий у дерев’яну колодочку, — таким доки намантачиш косу, інші обійдуть тебе далеко. Але Лявон пообіцяв: уранці злітає в містечко й привезе півсотні мантачок на всіх, у сільпо вже заплачено гроші, тож буде неодмінно. Кінно це година часу, та й по справі.
Сподіваючись на нову мантачку, Петрик не взяв свого старого «змилка» і, почавши косити, швидко відчув, що коса стала тупішати, а Лявона з мантачками досі не було. Мужики пройшли вже два прокоси, вже над ялинником піднялося сонце, роса, правда, ще трималася густої трави, що гарно клалася в пухлявий звивистий рядок. Петрик усе частіше поглядав на краєчок ялиннику, з якого на оболонь вибігала доріжка, — чи не з’явиться голова з торбою мантачок. Але все даремно. Під сніданок уже, коли з косарів стекло чимало поту й намокли зрібні й кужільні спини, з ялиннику вибіг і став, ніби чогось налякавшись, менший Лявонів син Матійко. Петрик подумав попервах, чи не прислав його голова з мантачками, але в руках у хлопця не було нічого. Коли він підійшов ближче і хтось із косарів грубувато спитав про батька, хлопчик повалився задки в траву, затулив обличчя руками і зайшовся безгучним плачем.
— Що таке? Що з тобою?
— Тата... вночі... забрали...
Косарі постовпіли, ближчі мовчки постромляли коси в сіножать, дальші ще докошували рядки, але по одному йшли до ялинника — вони вже зрозуміли, що сталося. Лявона Багатька? За що?
Хлопця якось заспокоїли, недружно, упівсили докосили до сніданку, хоч більше сиділи, курили, скупо перемовляючись. Дехто казав: помилка, Лявона ж не візьмуть, бо він же не ворог, не «шкідник», ніколи не йшов супроти, колись постраждав за радянську владу. Звісно, що тут непорозуміння, помилка, кому треба, розберуться і за день-два випустять.
Коли Петрик приплентався з косою додому, Степаниди в хаті ще не було, не прийшла вона й на полуднє, і він не знав, куди вона зникла, задля якої потреби. Оказія з Лявоном збентежила й приголомшила всіх, люди не знали, що думати і що чинити. З полудня Петрик на косовицю не пішов — у нього опустились руки, до того ж він дуже переживав за Степаниду, думав: хоч би не забрали і її.
Степанида прибігла надвечір — задихана, спітніла, без хустинки на розкудланій голові, в просяклій потом перкалевій кохті, — виявляється, вона вже збігала в містечко, до райкому, міліції, довідувалась, за що — Лявона? Та даремно. Ніхто їй нічого не сказав, усі вовкувато мовчали, вона посварилася з головою виконкому Капустою, якого просила заступитися, а той сказав — ні. На подвір’ї втомлено впала на призьбу, сумно відповіла на схвильовані Петрикові запитання і після роздумів, трохи заспокоївшись, оголосила:
— Треба збирати підписи.