З ніяковості він мовчки повернув назад і швиденько вийшов на вулицю. Добре, що нічого не спитала, бо що б він їй відповів?
Попереду по той бік вулиці зазеленіли високі дерева, мабуть, якогось скверу, він трохи прискорив крок, але незабаром знову пішов тихіше — там також було повно людей, що сиділи на лавах, читали, поруч гралися діти, решта просто походжали по затінених доріжках. Назустріч вулицею йшла молода жіночка, тримаючи в одній руці повідець із кудлатою собачкою, а в другій — розкриту над головою парасольку, і Петрик здивувався: було ж так сонячно, жодної хмарини на небі. Він постояв трохи, поозирався і зі страдницьким виразом обличчя закульгав туди, де вулиця переламувалась на пагорбі і збоку від скверу за гарно розфарбованим будиночком з красивими вікнами знову височіла сіра озія[80], дуже схожа на Будинок уряду. З цього ж боку вулиці тягся високий дощаний паркан, за яким було видно чимале подвір’я з величезними каштанами над положистим дахом. Ворота у двір було широко розчинено, хоча нікого там не було видно, тільки чути — лилась-дзюркотіла вода. Петрик несміливо зазирнув у ворота — збоку від каштанів, у густому затінку дерев стирчала металева тумба-колонка, біля якої поралась цибата дівчинка в строкатому сарафанчику. Далі виднівся якийсь хлівчик, темніли зарості бузку, внизу росли бур’яни, либонь, там могло бути те, що йому зараз треба.
Коли він зайшов, дівчинка враз підхопилась від мідного таза з миловинням, в руках у неї були гарні маленькі одежинки, мабуть, від ляльок, жваві оченята дитини усміхнено видивились на нього.
Петрик підійшов ближче і сказав перше, що спало на думку:
— А можна б напитися?
— Можна, — охоче відповіла дівчинка в строкатому сарафанчику, з якого виглядали худенькі, засмаглі плечі.
Петрик думав, що вона побіжить до хати по конівку чи якусь кварту, а вона тут-таки швиденько узяла щось із бруківки, натиснула важіль тумби-колонки — долу прозірчастим струменем полилась вода. Він обережно взяв з її мокрих пальчиків білу холодну кварту, пити зовсім не хотілося, але таки довелося, і, віддаючи кварту, він гарячково метнув поглядом по кущах біля якогось хлівчика. Здається, не помилився: то справді була вбиральня.
Дівчинка про щось спитала, але йому вже забракло терпіння. Намагаючись поважніше, та, мабуть, все одно підтюпцем він рвонув стежкою, зарослою обабіч лопухами.
Коли він вертався, дівчинки на подвір’ї вже не було, біля колонки стояв її мідний таз, від якого помаленьку брукованою канавкою текла на схил вода. Петрик трохи зрадів — бо було ж таки ніяково перед цією міською малечею, і він відчув себе майже щасливим, коли опинився нарешті на знайомій вулиці. Але тут ним знову заволодів неспокій: що робити далі? Справа, задля якої він приїхав, була занадто пильною, невже ж він такий недотепа, що поїде додому ні з чим? Що він скаже тоді Степаниді? Що скаже Степанида йому, він добре знав.
З новою звагою Петрик подався тим самим спекотним боком вулиці в протилежному напрямку. Він уже наваживсь твердо: хай там що, а він підійде до міліціонера й запитає. Не заарештують же його, може, за те, і навіть не вилають, хоч вилаяти було б за що. Але він привітно спитає, як побачити товариша Черв’якова, якщо не зараз, то, може, потім, він зачекає. А якщо зовсім не можна побачити, то, може, товариш міліціонер передасть голові уряду селянське клопотання за свого голову колгоспу. Бо ж хороший був голова — і партійний, і хазяйновитий, за що його арештовувати? Це все свої, місцеві начальники, хіба вони розуміють? А товариш Черв’яков повинен розібратись, він же людина душевна і має владу. Петрик не такий чоловік, щоб замахорити гроші, такого за ним ще не бувало. Та й Степанида теж. До чогось іншого буває по-всякому, а щодо копійки, то тут вона дуже справна. Лусне, а віддасть, як позичала.