Як і перш сильно кульгаючи, вкрай спітнілий під товстим сукняним піджаком, з полотняною торбинкою в руці, Петрик проминув червоний костьол і наближався до рогу тієї заповітної і страшної будівлі. З широкого подвір’я навперейми йому, аж налякавши, викотили два легковички, він ледве встиг одскочити вбік, ковзнувши по них поглядом. Але ні, Черв’якова там не було. У передньому сиділи мужчина з жінкою, а в задньому кілька військових — у кашкетах, гімнастерках з ременями-портупеями на плечах, — кудись швидко покотили, обминаючи трамваї на вулиці. На майдані-подвір’ї було так само порожньо, ні біля дверей, ні за шклом не видно було ні душі, і Петрик аж збентежився: чи не доведеться йти всередину, углиб цієї будівлі? Звісно, краще було б уранці спитати, тоді хоч було в кого. А тепер? Стояти, стукатись чи самому відчиняти двері?
Дуже повільно, неначе обмацуючи підошвами кожну сходинку, він піднявся на широкий кам’яний ґанок і підійшов до ближніх дверей. Спершу глянув крізь шкло, аби побачити когось усередині, і аж сторопів з переляку: якийсь загнаний чоловік дивився на нього із-за дверей — заросле сивою щеттю обличчя, зашкарублі, ображено скривлені губи, відкриті з переляку очі; синя сорочка на грудях була вся мокра від поту, піт стікав по обличчю, і каламутна крапля висіла на кінчику недовгого кирпатого носа. Петрик витерся, несміливо взявся за широку ручку дверей, посмикав, але двері навіть не зрушились. Тоді він штовхнув їх од себе, але також даремно. В цей час за шклом[81] щось майнуло, і він почув невиразний голос, ну звичайно, то був міліціонер у знайомій білій сорочці, білому кашкеті, із зіркою над козирком. Він щось гукав, але Петрик недочув і все намагався відчинити двері. Тоді міліціонер за шклом плигнув убік, і за два кроки від Петрика легко одчинились сусідні двері.
— Вам чого, гражданін?
Здається, то був інший міліціонер, не вранішній — молодий, з приємним чорнобривим обличчям, тоненько підперезаний широким, з наганом, ременем. На його білих грудях легенько теліпавсь ланцюжками невеличкий значок, а рука з годинником притримувала відчиненими важкі двері, запрошуючи заходити всередину. Але Петрик уже не хотів заходити, поклавши біля ніг торбинку, він тремтячими пальцями розстебнув вологу від поту кишеню, з якої обережно витягнув добре-таки пожмакані аркуші клопотання.
— Мені аби до товариша Черв’якова. Ось тут написано, то...
З явною зацікавленістю на обличчі міліціонер узяв ті аркуші, якось дуже спритно пробіг поглядом не вельми гарне Степанидине письмо й рішуче склав його учетверо.
— Пізно ти прийшов, дядьку.
— То, мо’, почекаю?
— Сильно довго чекать доведеться.
— Он як, — сумно сказав Петрик, все ще мало що розуміючи. Здалося, міліціонер кепкує з нього чи жартує. А як не жартує, то що ж тоді робить?
— І цей... Ще в мене борг. Знаєте, червінець винен, щоб віддати...
— Який червінець? Кому?
— Ну, товаришеві Черв’якову. Позичав же.
Гарне міліціонерове лице стало болісно-напруженим, наче в чоловіка заболів живіт, — мабуть, він теж хотів і не міг чогось зрозуміти.
— Ха, позичав! На тім світі тепер розплатишся, дядьку. На цьому не вдасться. Помер Черв’яков.
— Отак?!
Міліціонера покликали всередину будинку, а Петрик зостався перед дверми на ґанку. Здається, його справа справді скінчилася — враз і назавжди. Він старанно запхав до кишені папірці, узяв з ґанку торбинку. На асфальті подвір’я його охопила така гарячінь, що стало млосно, і він раптом забув, куди повернути, щоб іти до вокзалу. Запаморочливий туман заполонив його свідомість, не розвіявсь він і цілу дорогу до станції, і тоді, коли Петрик стояв у черзі по квитки і коли згодом сидів під стіною на лавці, чекаючи поїзда на Оршу. Все, що діялось довкола, вкрай осоружилось йому, й дуже хотілося додому. До своєї садиби, пагорба і яру, своїх палук[82] і мочарів, у свій малесенький куточок на цій величезній неласкавій землі...
25
Степанида майже не спала, тільки задрімувала часом, в голові макітрилось[83] від думок, а надто від обурення та образи: що наробили! А вона їх чомусь не боялася. Вона боялася німців, чужинців, а ці ж були свої, добре знайомі змалечку, і хоч вона розуміла, що вони здатні на все, не могла примусити себе боятись. Навіть Гужа. Їй здавалось, той просто кричить, лякає, погрожує, але поганого їм не зробить. Та й ці, що мало не прибили її, хоча і незнайомі, звідкись зайшлі, та таки ж недавно ще свої, тутешні і говорять по-нашому чи по-російськи. Чому ж тоді все так перемінилося?