— Після того, як ти втік з лікарні в Олбані і потрапив в катастрофу, Брендон, мабуть, зійшов зі сцени і…
— Стоп! — Перервав я, піднімаючи руку і намагаючись сісти.
— Що таке? — Спитав Білл.
— Ти все переплутав. Спочатку була аварія, і Грінвуд знаходиться не в Олбані.
— Знаю. Я говорю про Портеровську психлікарню, де ти пробув два дні і втік. У той же день ти потрапив в аварію і втік, тобто, вгодив сюди. Тут з'явилася твоя сестра Евеліна. Вона перевела тебе в Грінвуд, де ти провів два тижні і знову зник за власним бажанням. Все вірно?
— Частково. Я вже говорив лікару, що пам'ять відмовила мені за пару днів до аварії. Я починаю щось пригадувати щодо лікарні в Олбані, але дуже смутно. Що-небудь ще тобі про це відомо?
— Звичайно. Цілком можливо, що це має відношення до твоєї втрати пам'яті. Тебе доставили туди з довідкою про неосудність.
— Хто її підписав?
— Твій брат, Брендон Корі, лікуючий лікар — Хіларі Б. Ренд, — прочитав він. — Щось прояснюється?
— Цілком можливо, — простягнув я. — Давай далі.
— Так от, на основі цього був виписаний поліцейський ордер. Тебе визнали недієздатним, взяли під варту і перевели до психіатричної лікарні. Що стосується твоєї пам'яті…
— Ну-ну?
— Я не дуже розбираюся в психіатрії і в тому, який вплив усе це може надати на пам'ять. Коротше, в Портеровській лікарні тебе лікували електрошоком. На третій день, як я вже казав, ти втік. Очевидно, ти десь знайшов свою машину і, прямуючи сюди, влучив у аварію.
— Все сходиться, — заявив я, — все сходиться.
Коли він почав свою розповідь, у мене на мить промайнула дика думка, що я потрапив в інше Відображення, де все дуже схоже на мою стару Землю, але не все збігається. Але тепер я розумів, що це не так. Я підсвідомо зреагував на його розповідь.
— Тепер про ордер, — продовжував Білл. — Він був виданий на підставі лжесвідчення, але в той час суду це було невідомо. Справжній лікар Ренд в той час перебував в Англії. Коли я потім зв'язався з ним, з'ясувалося, що він ніколи не чув про тебе. Але поки його не було, його офіс був пограбований. Що найдивніше, його друге ім'я починається не з букви Б. І він ніколи не чув про Брендона Корі.
— Що сталося з цим Брендоном?
— Просто зник. Після того, як ти втік з Портера, з ним кілька разів намагалися зв'язатися, але безуспішно. Потім ти попав в аварію, тебе доставили сюди, лікували. У цей же самий час в дирекцію госпіталю звернулася жінка по імені Евеліна Флаумель. Вона назвалася твоєю сестрою, повідомила, що ти знаходишся під опікою, і що твоя родина хоче, щоб тебе перевели в Грінвуд. У відсутність Брендона, якого суд призначив твоїм опікуном, вона залишалася твоєю єдиною близькою родичкою, і її бажання задовільнили. Так ти потрапив у Грінвуд. Через пару тижнів ти втік і звідти, і на цьому мій літопис закінчується, мілорде.
— І яке зараз моє юридичне становище? — Поцікавився я.
— Ти знову дієздатний. Після нашої зустрічі з лікаром Рендом, він з'явився до суду і дав про все показання свідка. Ордер анулювали.
— Тоді чому тутешній лікар поводився так, немов я псих?
— О, чорт, ось це думка! Ось про це я й не подумав! У їх справі, ймовірно, записано, що ти клієнт психлікарні. На зворотному шляху я переговорю з ним. У мене з собою копії старого судового розпорядження. Якщо знадобиться, покажу йому.
— Скільки часу пройшло з того дня, як я змився з Грінвуда, і до того, як справа в суді владналося?
— Місяць. Минуло кілька тижнів, перш ніж я змусив себе сунути ніс не в свою справу.
— Не можу передати, як я радий, що ти в неї сунувся. Дещо з того, що ти мені розповів, надзвичайно важливо.
— Приємно іноді допомогти другу, — відповів Білл, закриваючи папку і засовуючи її в портфель. — Так, ще одне… Коли все скінчиться, ну, те, чим ти зараз зайнятий… якщо можна, розкажи мені всю історію.
— Білл, я не обіцяю цього.
— Це зрозуміло, просто так, про всяк випадок. Май це на увазі. До речі, що ти збираєшся робити з будинком?
— З моїм? Він все ще належить мені?
— Так, але, ймовірно, в цьому році його продадуть в рахунок несплати податків, якщо ти не займаєшся цією справою.
— Дивуюся, що його досі не продали.
— Ти ж надав банку право оплачувати твої рахунки.
— Я ніколи про це не думав. вважав, що це поширюється лише на всякі дрібниці. Послуги і все таке інше.
— Ну, так от, на твоєму рахунку майже нічого не залишилося, — повідомив мені Білл. — Я тільки на днях розмовляв з Макнеллі. Якщо ти нічого не зробиш, то на наступний рік будинок продадуть з торгів.
— Зараз він мені не потрібен. Нехай роблять з ним все, що хочуть.