В цю хвилину з отвору біля основи башти стали з'являтися люди. Вони були озброєні і виглядали препротивно. Я зрозумів, що в цій сварці вони мені не помічники.
Ну добре. Я знаю, коли пора пасувати. Залишалося сподіватися, що коли-небудь мені прийде карта получше.
— Бранд! — Крикнув я. — Це я, Рендом! Не можу до тебе пробитися! Пробач!
Я повернувся, підбіг до краю і зістрибнув вниз, туди, де танцювали скелі. На льоту я запитав себе, чи вдало я вибрав час для спуску. Як часто буває, відповідь була: і так, і ні.
За інших обставин я ніколи б не зважився на подібний стрибок. Приземлився я живим, але на цьому гарні новини для мене скінчилися. Мене оглушило і я довго вважав, що зламав щиколотку.
Але мені відразу прийшлось ворушитися, тому що зверху почулося шарудіння і звуки падаючих каменів. Я надів окуляри, підняв голову і побачив, що звірюка вирішила не кидати справу на півдорозі. Звиваючись, вона повзла по схилу, немов примара. Голова чудовиська навколо того місця, де я встиг проткнути його, встигла потемніти і здавалася матовою.
Я сів. Я став на коліна. Я помацав гомілку і зрозумів, що нога погана помічниця. Навколо не було нічого, що могло б зійти за милицю. Ну що ж, доведеться повзти. Подалі звідси. А що ще залишалося робити? Повзти, поки можна і думати, думати…
Врятувала мене скеля. Вона була невелика, розміром з фургон, і рухалася досить повільно. Коли я помітив її наближення, мене осінило: ось і транспорт, тільки треба піднятись на неї. Можливо, на ній буде не так небезпечно. Швидким масивним скелям діставалося куди більше.
Спостерігаючи за сусідніми валунами, я розрахував їх траєкторію і швидкість, намагаючись зрозуміти, як рухається вся система, готуючи себе до переходу на скелю і до подорожі. Я чув, як наближається звір, чув крики стражників на краю скелі. Цікаво, чи ставить хто-небудь з них на мене? — Промайнуло у мене в голові. — Жахливо цікаво яка ставка?
Коли прийшов час, я був готовий. Я без труднощів проскочив першу велику скелю, почекав, поки не промчить мимо інша. Довелося ризикнути і перебігти третій дорогу, інакше я б не встиг.
Я опинився в потрібному місці і в потрібний час. Я схопився за виступ, який примітив заздалегідь. Футів двадцять валун тягнув мене за собою, поки я не відірвався від землі. Я вповз на незатишну вершину і глянув назад.
Ще трохи і було б пізно. Навіть тепер я ще не був у стані безпеки. Звірюка повзла за мною, стежачи здоровим оком за наближенням великих скель.
Згори долинув крик розчарування. Стражники посипалися вниз по схилу, щось викрикуючи. Напевно, підбадьорювали чудовисько. Я почав масажувати щиколотку, і постарався розслабитися, а звірюка проскочила позаду першої скелі, яка якраз закінчила черговий оборот…
Чи встигну я піти в Відображення, перш ніж вона до мене добереться? Сумнівно. Правда, навколо все безперервно рухалося, структура змінювалася.
Звірюка пропустила другу скелю, і прослизнула позаду неї. І ось вона ближче, ближче… Чорт, треба скоріше!
Солдати-охоронці вже були біля підніжжя пагорба. Чудовисько лише чекало, поки не прийде час проскочити останнього супутника мого валуна. На наступному повороті, здибившись, воно могло легко стягнути мене з мого сідала.
Так, ковзаючи і кружляючи, я вчепився в саму тканину Відображення, занурився в нього, змінюючи його структуру, час… можливе ставало ймовірним, ймовірне — реальним. Я відчув непомітні зміни навколо і зрозумів, що Відображення знову існує.
Само собою, вона з'явилася там. Сліпе на одне око чудовисько не могло її побачити. Величезна скеля, що мчала, немовби вантажівка, яка втратила управління.
Звичайно, розплющити звірюку між двома скелями було б куди елегантніше, але у мене не було часу на тонкощі. Я просто розчавив її та залишив битися серед цих гранітних танків.
Але через кілька митей відбулося незрозуміле. Розчавлене, знівечене тіло раптово відірвалося від землі і звиваючись, піднялося в небо. Чудовисько полетіло під ударами вітру, зменшуючись, поки не зникло.
Мій валун повільно, але невпинно, тягнув мене геть. Все навколо пливло. Хлопці з вежі порадилися і вирішили пуститися в погоню. Вони відійшли від підніжжя пагорба і були вже на рівнині. Але це мене не особливо турбувало. Прокочуся на своєму кам'яному жеребці по Відображеннях і залишу їх на багато світів позаду. Це було найлегше: адже застати їх зненацька, безумовно, буде складніше, ніж звірюку. І, врешті-решт, вони були у себе вдома, цілі, неушкоджені і насторожені.
Я зняв окуляри і знову помацав гомілку. На секунду підвівся, вона дуже боліла, але витримувала мою вагу. Я знову ліг і став обдумувати свій план і все, що сталося. Я втратив свій меч і був у паскудній формі. При такому розкладі сил безпечніше і мудріше всього було б забратися звідси, та пошвидше, що я і робив. Я багато дізнався про цей світ, наступного разу у мене буде більше шансів на успіх. Добре…