— Гаразд, — озвався я, згадуючи про ліве вухо Юрта, відпливаюче після мого удару, про слідуючий за ним рій з бісеринок крові. — Ти думаєш, що Вогняного Ангела послав Юрт?
— Швидше за все, — підтвердив він. — Але чи не хочеш ти продовжити цю думку ще далі?
Я подумав про зламану гілку, яка проткнула Юрту око, коли ми боролися на галявині.
— Гаразд, — сказав я. — Він полює на мене. Це може бути частиною боротьби за успадкування, так як я стою попереду нього в списку. Або це може бути звичайною помстою через неприязнь. Або обидва варіанти разом.
— Що саме ховається за цим, не має значення, — сказав Мандор. — Важливі результати. Але я подумав про напад на тебе вовка-перевертня. Адже у нього, до того ж, було наявне тільки одне око…
— Так, — підтвердив я. — Як нині виглядає Юрт?
— О, він уже відростив приблизно половину вуха. Але воно вельми нерівне і потворне на вигляд. Він завжди прикриває його волоссям. Око регенерувало, але ще не здатне бачити. Зазвичай він носить пов'язку.
— Це може пояснити останні події, — сказав я. — Однак, він вибрав з біса невідповідний час, враховуючи все, що відбувається.
— Це одна з причин пропозиції зникнути і почекати, поки все заспокоїться. Занадто клопітка справа. Коли в повітрі стільки стріл, цілком можливо, що одна з них попаде в тебе.
— Я здатний подбати про себе, Мандор.
— Ти міг би навіть обдурити мене.
Я знизав плечима, встав, підійшов до поручнів і подивився вниз, на зірки.
Після довгого мовчання він окликнув мене:
— У тебе є ідеї трохи краще?
Але я не відповів, тому що саме про це й думав. Я міркував про те, що сказав Мандор про мої слабкі місця і про відсутність підготовленості, і якраз готувався зробити висновок, що він правий, що все, що трапилося зі мною аж до цього моменту, за винятком, можливо, викрадення Ясри з Замку, є результатом дії різних обставин. Я набагато більше піддавався впливу, аніж діяв сам. Зізнатися, все, що відбувалося, занадто швидко розвивалося. Але все одно я не включав у свої плани відхід в підпілля, щоб там поміркувати, довідатися про своїх ворогів і завдати у відповідь удару. Але, здається, було щось, що я міг зробити…
— Якщо враховувати обставини, — сказав він, — то ти опинишся в вигідному становищі, якщо будеш грати напевно.
Ймовірно, з позиції розуму, безпеки та обережності він був правий. Але він належав виключно до двору, а в мене малися додаткові зобов'язання, до яких він не мав відношення. Цілком можливо, що я зможу виробити власний план дій, здатний, можливо, навіть завдяки моєму зв'язку з Люком, допомогти посилити безпеку Амбера. Поки існував такий шанс, я відчував себе зобов'язаним не відступати. І, крім цього, моя цікавість була занадто збуджена, щоб самому відсторонитися від відповідей на всі питання.
Обдумуючи, як найкраще пояснити хід моїх думок, я знову відчув виклик. Він був схожий на запитання, наче в двері скребла кішка, відчуття посилювалося, відкидаючи в сторону всі інші міркування, і, нарешті, я зрозумів, що хтось, через Карту, намагається зв'язатися зі мною з дуже віддаленого місця. Я припустив, що запит може виходити від Рендома, стурбованого й бажаючого з'ясувати, що ж сталося після мого зникнення з готелю Амбера. Тому я налаштувався на прийом, приготувавшись до контакту.
— Мерлі, що скоїлося? — Запитав Мандор, але я підняв руку, показуючи, що зайнятий. І краєм ока побачив, що він поклав серветку на стіл і звівся на ноги.
Видіння поступово стало чіткіше і я впізнав Фіону, строгу на вигляд. За спиною в неї нагромаджувались скелі, над головою було блідо-зелене небо.
— Мерлін? — Звернулася вона. — Ти де?
— Далеко, — відповів я. — Це довга історія. Що сталося? Де ти?
Вона похмуро посміхнулася.
— Далеко, — відповіла вона.
— Ми, здається, вибрали дуже мальовничі місця, — відзначив я. — Ти підібрала небо в тон до свого волосся.
— Досить! — Відрубала вона. — Я викликала тебе не для обміну враженнями про подорожі.
У цей момент Мандор підійшов і став поруч зі мною, поклавши мені руку на плече, що навряд чи узгоджувалося з його характером, так як вважається нетактовним вчинком, коли втручаються в розмову по Карті — це все одно, що зняти трубку паралельного телефону і встряти в чужу розмову. Тим не менш…
— О-го-го! — Вигукнув він. — Не будеш ти люб'язний представити мене, Мерлін?
— Хто? — Запитала Фіона. — Це хто такий?
— Це мій брат Мандор, — повідомив я її. — З Дому Савалла при дворі Хаосу. Мандор, це моя тітка Фіона, принцеса Амбера.
Мандор вклонився.
— Я чув про вас, принцесо, — сказав він. — Мені дійсно дуже приємно з вами познайомитися.