Столик перекинувся, полетів і врізався в стіну. Кілька інших клієнтів голосно скрикнули, а я схопився на ноги.
— Всі цілі? — Запитав я, озираючись, немов у пошуках постраждалих.
— Що трапилося? — Запитала вона мене.
— Сильний порив вітру або ще що-небудь, — відгукнувся я. — Можливо, нам слід відправитися далі.
— Гаразд, — погодилася вона, роздивляючись уламки. — Мені неприємності не потрібні.
Я кинув на столик кілька монет, піднявся і знову попрямував на вулицю, на ходу придумуючи теми і базікаючи без угаву, щоб якнайдалі піти від слизької теми. Моє красномовство справило бажаний ефект, так як вона більше не намагалася порушити це питання.
Продовжуючи прогулянку, я обрав шлях до Західної Лози. Коли ми дісталися до неї, я вирішив спуститися в порт, згадавши про її любов до катання на яхті. Але вона зупинила мене, торкнувшись долонею моєї руки.
— Хіба на вершину Колвіру не ведуть великі сходи? — Запитала вона. — По-моєму, ваш батько спробував одного разу нишком підняти по ній війська, попався на цьому і змушений був підніматися з боєм.
— Так, це правда, — кивнув я. — Стара споруда. Вони розташовані вище. Нині ними мало користуються. Але вони все ще в пристойному стані.
— Я хотіла б їх побачити.
— Добре.
Я повернув праворуч і ми пішли назад, вгору по схилу, до Головної Площі.
Нам назустріч попалася пара лицарів з кольорами герба Льювілли. Вони віддали честь. І я не міг не подумати про те, чи мають вони якесь певне доручення або виконують наказ стежити за моїми пересуваннями. Така ж думка, мабуть, прийшла в голову і Корал, тому що вона подивилася на мене, піднявши брови. Я знизав плечима і продовжував йти. Коли трохи пізніше я озирнувся, від лицарів не залишилося і сліду.
По дорозі нам зустрілося чимало людей в одязі різних кланів, і повітря наповнили аромати страв, приготованих під відкритим небом і здатних задовольнити найрізноманітніші смаки. Піднімаючись, ми не раз зупинялися, щоб купити пиріжки з м'ясом, йогурт або цукерки. Ігнорувати такі апетитне ласощі могли лише самі ситі.
Я помітив, як пластично вона рухалася, долаючи перешкоди. Це була не просто граціозність. Це було станом буття — тривалого тренування. І кілька разів я помітив, як вона озирається в напрямку, звідки ми прийшли.
Я і сам дивився, але не побачив нічого незвичайного, на що варто було подивитись. Одного разу, коли при нашому наближенні вийшов якийсь чоловік, я побачив, як її рука метнулася до кинджала, а потім знову опустилася.
— Тут так жваво, стільки всього відбувається… — прокоментувала вона через деякий час.
— Вірно. Я думаю, що в Бегмі менше суєти?
— Набагато.
— Там безпечніше прогулюватися, де заманеться?
— О, так.
— І жінки там проходять таке ж навчання військовій справі, як і чоловіки?
— Зазвичай ні. А що?
— Просто цікаво.
— Але я трохи навчалася битися, як зі зброєю, так і без неї.
— Навіщо?
— Батько запропонував. Сказав, що це може стати в нагоді родичу людини з його становищем. Я подумала, що він, можливо, має рацію. По-моєму, насправді, він хотів би мати сина.
— Ваша сестра теж навчалася цього?
— Ні, її це не цікавило.
— Ви збираєтеся робити кар'єру в дипломатії?
— Ви говорите не з тією сестрою.
— Знайти багатого чоловіка?
— Ймовірно, товстого і нудного.
— Що ж тоді?
— Можливо, я скажу вам пізніше.
— Гаразд. Я запитаю вас, якщо ви не скажете.
Ми йшли на південь по Головній Площі, і коли наблизилися до її кінця, вітри посилилися. Вдалині в полі зору з'явився свинцево-сірий, з білими баранчиками хвиль океан. Над хвилями кружляло багато птахів і один дуже гнучкий дракон.
Потім ми пройшли під Великою Аркою і, вийшовши нарешті до сходового майданчика, подивились вниз. Видовище було захоплююче — з обох сторін від коротких широких сходів — крутий обрив до коричнево-чорного берега далеко внизу. Я побачив відбитки хвиль на піску, залишені відливом, схожі на зморшки на лобі старого. Вітри тут дули сильні, і коли ми наблизилися, посилився вологий солоний запах, який придавав вітрові якість густоти. Корал на мить відсахнулася, а потім знову наблизилася.
— Виглядає більш лякаюче, ніж я думала, — помовчавши, сказала вона. — Ймовірно, страшно, коли йдеш по ній?
— Не знаю, — відповів я.
— Хіба ви ніколи не піднімалися і не спускалися по ній?
— Ні, — коротко кинув я. — Ніколи не було причин виконати таке.
— Я могла подумати, що ви захочете це зробити, так як тут ступала нога вашого батька.