Вона подивилася в обох напрямках, а також озирнулася на пройдений нами шлях.
— Хтось ще захотів наслідувати наш приклад, — зауважила вона.
Я підняв погляд і побачив неподалік від вершини сходів три фігури, але вони стояли, немов пройшли невелику відстань по сходах, щоб помилуватися панорамою. Кольори Льювілли ніхто з них не носив.
— Напевно якісь туристи, — вирішив я.
Вона поспостерігала за ними ще кілька хвилин, а потім відвела очі.
— Хіба тут немає якихось печер? — Поцікавилася вона.
Я кивнув направо.
— У тій стороні, — відповів я. — Є кілька. Людям періодично вдається заблукати в них. Деякі з печер вельми красиві. В інших просто бродиш у темряві. А інші являють собою всього-навсього неглибокі міжгір'я.
— Я хотіла б оглянути їх.
— Зрозуміло, немає нічого легше, ходімо!
Я попрямував до печер. Люди на сходах не ворушилися. Вони, схоже, як і раніше дивилися на море. Я не думав, що це контрабандисти. Цією справою, здається, не займаються серед білого дня там, куди може забрести будь-хто. І все ж я радів, що моя підозрілість зростає. У світлі недавніх подій це могло виявитися корисним. Звичайно ж, головний об'єкт моїх підозр йшов поруч, штовхаючи носками чобіт плавник, ворушачи яскраву гальку, сміючись — але в даний момент я не був готовий що-небудь вжити на цей рахунок. Скоро…
Вона раптом взяла мене під руку.
— Спасибі, що запросили мене прогулятися, — подякувала вона. — Мені дуже сподобалося.
— О, мені теж. Радий, що так вийшло. Не варто подяки.
Це змусило мене мимоволі відчути себе злегка винним, але якщо моя здогадка вірна, то нічого поганого не сталося.
— Я думаю, мені сподобалося б жити в Амбері, — зауважила вона на ходу.
— Мені теж, — озвався я. — Хоча мені ніколи по-справжньому не вдавалося прожити тут досить тривалий час.
— О?
— Я вважаю, що по-справжньому так і не пояснив вам, скільки часу я провів на Відображенні Земля, де вчився в коледжі і займався тією роботою, про яку вам розповідав… — Почав я, і раптово з мене посипалися нові деталі моєї автобіографії, чого зазвичай я старався уникати.
Спершу я не був упевнений, що правильно роблю, розповідаючи, а потім зміркував, що мені просто хотілося з ким-небудь поговорити. Навіть якщо моя дивна підозра правильна, це не має значення. Уважна слухачка змусила мене відчути себе впевненіше, ніж я відчував себе останнім часом. І, перш ніж я встиг це зрозуміти, вже пустився розповідати про батька — про те, як цей чоловік, якого я ледь знав, в спішному порядку виклав мені довгу повість про свою боротьбу, про свої проблеми, про рішеннях цих проблем, немов намагаючись виправдатися переді мною, немов це було для нього єдиною можливістю розповісти мені все; та про те, як я слухав, гадаючи, що він міг прикрасити, і які почуття він відчував до мене…
— А ось і печери, — повідомив я її, коли ми, нарешті, наблизилися, і це змусило мене припинити бентежачу мене самого балаканину. Вона почала говорити щось з приводу припиненого монологу, але я просто додав: — Я бачив їх тільки раз.
Вона вловила мій настрій і сказала:
— Я хотіла б відвідати одну з них.
Я кивнув. Печера здавалася непоганим місцем для задуманого мною.
Вибрав я третю. Вхід до неї був ширший, ніж у перших двох, і прямий прохід тягнувся на пристойну відстань.
— Давайте заглянемо ось у цю, — сказав я. — Вона, здається, досить освітлена.
Ми увійшли в похмуру прохолоду. Вологий пісок тягнувся деяку відстань від входу, лише поступово рідіючи і замінюючись твердою підлогою. Стеля кілька разів знижувався і піднімався. Поворот наліво з'єднав нас з галереєю, яка вела до іншого входу, так як, заглянувши туди, я побачив пляму світла, інше відгалуження вело глибше в гору. З цього місця, де ми зупинилися, ще відчувався глибокий пульс моря.
— Ці печери можуть відвести вглиб віків, — зазначила вона.
— І ведуть, — відповів я. — Ходи звиваються, перетинаються і петляють. Я б не хотів зайти надто далеко без карти і ліхтаря. Їх так повністю і не нанесли на карту, вже це-то я точно знаю.
Вона озирнулась навкруги, вивчаючи чорні області в темряві, де бічні тунелі виходили в той, в якому зупинилися ми.
— Як по-вашому, наскільки глибоко вони йдуть? — Запитала вона.
— Просто не знаю, — припустив я, згадавши кілька відгалужень, пройдених мною по дорозі до Лабіринту. — Здається, вони можуть вести в великі печери під нами, або ще куди-небудь.
— А на що схожі ті?
— Під палацом? Просто темні і великі. І дуже давні…
— Я хотіла б подивитися їх.