Найда застигла. — Цікаво, — вимовив Мандор, піднявши ліву руку і провівши долонею перед її обличчям. Очі не ворушилися. — Це та сама, про якоу ти мені розповідав? По-моєму, ти називав її Вінтою.
— Так, тільки тепер вона Найда.
Він витягнув звідкись темну металеву кульку і поклав її на долоню витягнутої перед нею лівої руки. Поступово кулька стала рухатися, описуючи кола проти годинникової стрілки. Найда видала єдиний звук, щось середнє між зойком і оханням, і впала на карачки, опустивши голову. З того місця, де я стояв, мені була видна капаюча у неї з рота слина.
Він дуже швидко вимовив щось на незрозумілій архаїчній різновидності тари. Вона відгукнулася ствердно.
— По-моєму, я розгадав твою таємницю, — сказав потім він. — Ти пам'ятаєш уроки по Реакціях і Вищому примусу?
— У якійсь мірі, — відповів я. — Абстрактно. Цей предмет мене ніколи особливо не захоплював.
— На нещастя, — докірливо додав він. — Тобі б варто було іноді з'являтися до Сухе на курс для аспірантів.
— Ти намагаєшся мені натякнути…
— В досить привабливу людську оболонку, яку ти бачиш перед собою, вселилася істота, яку звуть ті'га, — пояснив він.
Я дивився на неї у всі очі. Зазвичай ті'га були безтілесною расою демонів, що мешкали в порожнечі за гранню. Я згадав, що мені розповідали, ніби вони дуже могутні й важкі для управління.
— Е-е… Ти не міг би змусити цю… перестати пускати слину на мій килим? — Запитав я.
— Звичайно, — відповів він і відпустив кульку, що впала перед нею на підлогу.
Впавши, вона не підскочила, а відразу ж почала котитися, описуючи навколо неї стрімкий візерунок.
— Встань, — наказав він, — і перестань виділяти на підлогу тілесні рідини.
Вона виконала наказ і піднялася на ноги з порожнім виразом обличчя.
— Сядь в це крісло, — розпорядився він, показавши крісло, яке вона всього хвилину назад займала.
Вона сіла, і кулька, продовжуючи котитися, пристосувалася до її місцеположення і продовжила утворювати кільце, цього разу навколо крісла.
— Вона не може покинути це тіло, — сказав потім він, — якщо я не звільню її. І я можу заподіяти їй будь-які муки, які тільки в моїй владі. Тепер я можу добути тобі потрібні відповіді. Тільки скажи мені, які твої питання.
— Вона здатна чути нас зараз?
— Так, але не зможе говорити, якщо я цього не дозволю.
— Немає сенсу заподіювати непотрібну біль. Може вистачити і самої загрози. Я хочу знати, чому вона всюди слідує за мною.
— Чудово, — сказав він. — Ось тобі питання, ті'га, відповідай на нього.
— Я йду за ним, щоб захищати його, — рівним голосом промовила вона.
— Це я вже чув, — сказав я. — Я хочу знати, чому?
— Чому? — Повторив питання Мандор.
— Я повинна, — відповіла вона.
— Чому ти повинна? — Запитав він.
— Я… — Зуби її закусили нижню губу і знову потекла кров.
— Чому?
Обличчя її почервоніло, а на лобі виступили бісеринки поту. Очі її все ще дивилися в ніщо, але на них навернулися сльози. По її підборіддю потекла тонка цівка крові. Мандор витягнув стиснутий кулак і розтиснув його, показавши ще одну металеву кульку. Він потримав її приблизно в десяти дюймах від її лоба, а потім відпустив. Та зависла у повітрі.
— Хай відкриються двері болю, — вимовив він, і злегка клацнув по ньому кінчиками пальців.
Кулька відразу ж почала рухатися. Вона описала навколо її голови повільний еліпс, наближаючись на кожному перигелії до скронь. Ті'га стала підвивати.
— Мовчати! — Скомандував він. — Вий мовчки!
По щоках її заструмували сльози, а по підборіддю кров…
— Припини це! — Не витримав я.
— Відмінно. — Він простягнув руку і на мить затиснув кульку між великим і середнім пальцями лівої руки. Коли він її випустив, та залишилася нерухомою на невеликій відстані перед її правим вухом. — Можеш тепер відповідати на питання, — розпорядився він. — Це був лише найменший зразок того, що я можу з тобою зробити. Я можу довести це до твого повного знищення.
Вона відкрила рот, але ніяких слів з нього не пролунало. Тільки звук, як при крику з кляпом у роті.
— По-моєму, здається, ми взялися не з того кінця, — сказав я. — Ти не міг би дозволити їй просто говорити нормально без установленого порядку «Питання-відповідь»?
— Ти чула його, — сказав Мандор. — Я теж хочу цього.
Вона зойкнула, а потім попросила:
— Мої руки… Будь ласка, звільніть їх!
— Дій, — дав добро я.
— Вони вільні, — прорік Мандор.
Вона розтулила пальці.
— Носовий хусточку, рушник… — Тихо попросила вона.