Ранком, вiрнiше, десь ближче до обiду, вони сидiли у велетенському проломi: попереду лежав степ з купами рафiнадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонцi i бiльше нагадувала розлитий жир, нiж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за бiлi оболоки, то знову прямовисне лило свiтло, пiднiмаючи теплий пар над калюжами. А пiсля обiду, десь о першiй годинi, сонце остаточно запанувало скрiзь, i зробилося чисто i свiтло, повiтря не ворухнулося. Пощезла ця туга вiтру, але сама туга висiла великими полотнищами над жовтою вовною трави. I вони почули трiск, наче щось переламалося навпiл. Цей гуркiт нагадував карикатуру на грiм. Якась мiмiкрiя, як хтось невдало за лаштунками в погорiлому театрi зобразив грiм. I тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер i викидає людей. Зараз йому навернуло зовсiм несуттєве, який у неї йшов запах з рота i з роздвинутих нiг; майже нiякого, вiдповiдав вiн собi, а тодi знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летiв у високих синiх небесах i скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Бiлi кульбабки. Або кольоровi, що плавно протiкають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потiм, в обридливiй, розваренiй, як рiпа, буденностi, що розрослася, розтягнулася, як густа рiдина, в митi, подрiбненiй на пустоту iснування сьогочас, злягання на прожирiлому вiд сперми матрацi, обквiтчаному рiдкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередникiв, у кiмнатi, просяклiй гасом i потом, вони у цьому остогидлому, пiдсолодженому просторi, пройнялися враз жахом марноти очiкування; i тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Вiн саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгi засмаглi ноги, що видавалися зараз окремiшнiми iстотами або ногами манекена з мiстечкового унiвермагу.
— Господи! — проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тiй говiрцi, яка належала до її класу; i повторила: — Господи, це лiтак… Це лiтак, а не планер! — бiльше нiчого живiшого i виразнiшого вiн не почув за все життя. Це була розумна жiнка. Жiнка з ворожого свiту, яка цiєї ночi помстилася комусь iз ним. Вiн поволi вiдчув, як життя повертається до нього i кров пiдступає до голови.
I тодi почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здiйнявши жабуриння, викинувши кiлька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись вiдразу на сушi, а потiм замовкли. Затим один чи двоє звалилися i провалили дах старого млина. Далi вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотiнням. Безформнi, з синюшним вiдливом. Тiла здебiльше скидалися на холодець. Однi були геть роздягненi, iншi тiльки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однiєю рукою, шиєю i купою розiрваних i тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалi частiше, здiймаючи легкi вибухи пилюки, що поволi осiдала в безвiтряному просторi. Там, де земля була вигорiла, вони нагадували шматки брудного ганчiр'я. Iнших — ховала трава. Лiтак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Вiдразу пролунав другий вибух. I вони побачили шматки лiтака, що вже каменем шурхотiв на другому кiнцi степу. Ось вiддiлився шматок, напевне, крило. Пролетiвши пiр'їною в чистому небi, вiн гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, i звiдти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тiлом, з вiдкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на однiй нозi, щось закричав, а потiм чимдуж попер до лiтака, який вже зарив носом у пiщанi дюни i випускав чорнi клубки масного диму. Тодi вони подалися слiдом, але Льопа несподiвано забiгав зигзагоподiбно, кружляючи мiж трупiв, i тiльки коли вони наблизилися, то побачили, що вiн нишпорить кишенями. За якихось п'ятнадцять хвилин зупинилися бiля залишкiв лiтака. Потiм на них впав звичний трiск i вони пiдняли голови, — Льопа бiг з великою валiзою, перестрибуючи через трупи, щось хихотiв i говорив до себе, а свинi, якi спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого лiтака зникали за лiсом, поближче до озер.
Вони дiсталися в салон, але далi вiд диму нiчого не можливо розiбрати. Вiн загорлав, аж присiдаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мiзки вилазили крiзь нiздрi. Вiн закричав до неї:
— Не дивись! Мать його туди! Не дивись!
Але нарвався на її очi, зеленi i чистi, з якоюсь дитячою жовтою цiкавинкою всерединi, i осiкся. В салонi вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, пiджак, фрагменти тiл розкиданi пiдлогою — безформнi здутi шматки м'яса. Вiн виблював i полiз назад, тягнучи Iлону за руку. Вона опиралася, але вiн уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи нiздрi, внюхуючись у солодку гарь, що валила з дiрок лiтака, i вiн майже вже нiчого не пам'ятав того дня: бiжить, стрибає роздягнений, блiдий, як тiсто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до скалiозних грудей портфеля; потiм тривожний гул, i лакуни яруг наповнюються голосами. То бiгли люди. I нiчого бiльше, однi трупи. I ось вони лежали: в одних обличчя сплющенi, як шматки желеподiбного тiста; в iнших ноги вилазили з видутих животiв; всi вони дивно лежали поодинцi — безногi та безрукi, з вилупленими очима, а то i без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим пiднiмався до неба, а мiж цим усим ходили свинi, час вiд часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашенi тiла. Iнодi якась тварина цапала зубами труп, i, задоволено рохкаючи, волочила степом, — тодi пилюка та погарь вiд випаленої трави зависали у повiтрi. Легкий пiвденний вiтер налiтав хвилиною пiзнiше i зносив все на озеро. Жодної живої душi. Тiльки невидимi жайворони лущали у високостi, у небi, де за горизонт зсипався бiлий рафiнад хмар.
Потiм вiн очунявся серед ночi, у Лаврентiєвiй будi, i тисячi вогникiв металися долиною, серед рохкаючих свиней, i загрiбали трупи. Широке обличчя Лаврентiя з простими, але чiткими рисами, запiтнiле чоло:
— Оце так… Вони грабують… краще б з цього мiста каменя на каменi не лишилося.
Вiн пiднiметься i втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п'яний, в пекучому, густому, як глей, повiтрi, а свинi кувiкатимуть, лазитимуть мiж живими i мертвими, з переляку чи озвiрiвши зовсiм, гризтимуть трупи. I над цим висiтиме вже уполовинений мiсяць, а Лаврентiй повторюватиме якiсь незрозумiлi слова, що доходитимуть до нього поволi, як з тiєї, без обкладинки, книги. Потiм побiгли люди, — вони заповнювали лакуни ярiв голосами, дзвякотiнням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; бiлi шматки попливли перед очима, порiвнялися, набрали форм чиїхось облич. Тiльки тодi вiн зрозумiв, що тримає когось за горло, виривається i б'ється головою об червону стiну будинку, а дужi руки нагинають його, колiна смалять пiд дих, — вислизнувши, повзе вiн тванюкою, помийницею, що побiля бару, зводиться i кричить.
— Якого ти… Заткнись, бо весь вiддiлок пiднiмеш на ноги! — почувся чийсь знайомий голос, i тiльки зараз Лямур помiтив, що стовбичить на балконi, стискаючи в руках пiстолет, а внизу рiзнокольоровими шматками виривається, пропiкаючись в ультрамаринi колихкими вогнями, його передмiстя, де вiн уже не був добрий десяток рокiв, i далi губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освiтленими квадратами у рваннi колючих зiрок. I йому прийшло на думку, зовсiм вiддалено, так, як пригадується завжди перед кiнцем, що вiн дуже часто бачив очi тих, якi приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напiвколишнього свiту, який начебто став реальним, вiрнiше, мовби став частиною його тiла i зараз сльозився крiзь пори: вiн довго зволiкав з iлюзiями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неiснуючi, але все ж ймовiрнi. Маленькi гниди, що засiли в порах людської душi, якщо вона не зотлiла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбiльшою насолодою для бiльшостi є уникнення власної участi, посланої згори. Отаке крутiйство. А так вони весь час брешуть. В унiверситетах, школах, роботi, в лiжку. Ностальгiя та iлюзiї. От вiн означив свiй шлях, але куди заведе та дорога, то питання кiлькох годин. Ще нiколи так тверезо вiн не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої дiжi. Джмелями котилися слова, вiддаленi, як тi в сизiй повстi квартали, розрiзанi смугами червоного свiтла, в балiї нiчного варива, але вiдрiзненi, далекi вiд свiту, так, що серце гупотiло тупо в грудях, разом з шелестом нiчних птахiв до нього вривалися, з холодним подувом вiтру, як очищальнi, чому вiн чинив супротив.