А Iлона гнала таксi занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликiв; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум’яттi думок зрозумiла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у життi: вона вiдчула спорiдненiсть душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кiлька днiв, але її щось марудило, викручувало нутрощi вiд передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум’яття. Тож на сiрiй трасi, окутанiй фiолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксi рiзко гальмонуло, i вона нi з того нi з сього зайшлася iстеричним смiхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зi злиплими косами, яшмовими очима. Iлона нарештi перестала смiятися, тiльки сказала:
— Хочеш, дам? Тiльки швидше їдь i не валяй дурня…
— Вимiтайся геть. Ти якого хрiна на гальма натиснула?
— Придурок… Вези, а то пошкодуєш.
— А у тебе, часом, не СНIД?
— Поїхали, — прошепотiла вона i зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають лiтаки, вiд неї тхне його спермою, а вiтер розносить свинячий сморiд. Але дорога виявилася тяжкою. Водiй крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, — авто зупинялося через кожних пiвгодини, а траса за мiстом, що виводила на дачi, порожня, й Iлона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотiла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.
А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи панi ексцентричною, модною, — починаючи вiд шмаття i закiнчуючи всiлякими новiтнiми зсувами — вiд сексу до релiгiї. Мрiя спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релiгiйного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фiльм про Бетмена; її витончена естетична натура iнодi дозволяла дiйти до храму, поставити свiчку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не iнакше, як мода, перемiшана з лайном снобiзму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людинi чимось зобов’язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любовi, а бiльше користi. Бувало, навiть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевiльнi. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчiр’ї фемiнiстки десь посерединi. Вона хвацько перекручувала релiгiйнi вислови, щоб блиснути ерудицiєю або затягнути когось у лiжко. Але переважно це була сороча трiскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Iлоною. В лiжку пишногруда, з рiзкими порухами, але теплiша i податливiша, вона сiдала, пiдмостивши п’яти пiд сiдницi, прогнувши спину, i груди розпливалися у гарнi округлi чашi, говорила:
— Якщо Бог iснує, то вiн зробив єдине правильне рiшення з усiх своїх дiянь: створив мне… — i по-дитячому заклiпала очицями.
— Ха-ха… А тодi звiдки взялася решта… Решту створила ти, — Iлона тицьнула пальцем у бiк Нонки.
— А i правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? — зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася i гострим кiнчиком язика лизнула сосок Iлони.
— Це треба запитати у Лаврентiя, — Iлона голосно, на всю кiмнату, розсмiялася.
— Хто такий?
— Та є один божевiльний бомж, що мешкає у будiвельному вагончику. Колишнiй iгумен, монах чи пiп, я мало у цьому розбираюся.
— Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дiйсно запитати… в яку дiрку вiн застромляє…
Iлона, грацiйно крутячи тугенькими сiдничками, гола подалася до ванної кiмнати.
— Бажаєш разом…
— Нi, я втомилася…
— Тодi зроби менi лiгрет… Може, розiгрiєшся…
Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з лiловим вiдливом, крутнула його у ротi, роздула щоку, провела пiднебiнням, знову висунула. Iлона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.