В думці він перебіг очима табличку “Відділ реактивного руху”, поволі відчинив двері…
Половину приміщення займав басейн. Його було розділено щитами на кілька відсіків. У зеленавій воді, наче білі привиди, погойдувались медузи.
Одну з них щось потривожило. Тієї ж миті драглисте тіло стиснулось. Поштовх — і медуза ковзнула вниз. Крізь прозору перегородку блимнула на неї оком каракатиця…
У вікна широкими смугами падало світло. Сонячні зайчики стрибнули на столи, прилади, моделі. От спалахнуло його судно. Погасло. Мабуть, набігла хмаринка.
В кутку хтось схилився над акумулятором. Картата сорочка, гострі, худі лопатки, волосся йоржиком.
“Сашко…”
За вікном у сутінках кружляло листя. Вітер зривав його з старого клена, кидав у шибки, а воно шепотіло: не треба… не треба…
Жовтий лист залетів у лабораторію і ліг Борисові на плече.
Вони були вдвох — Борис і Кольцов. Треба було перевірити силову установку. Востаннє.
А пам’ятаєш, Сашко?.. Навесні… Установка примусила скоротитися м’яз… І ми стояли розгублені, ще не вірячи… Та штучний м’яз скоротився знов. І ти випнув колесом груди й тричі прокукурікав. А потім вигукнув, розмахуючи руками: “Це ж начебто серце!.. Краще за моє, невралгічне… Борько, віддай! Ти собі зробиш інше…”
Зробиш… Ніби його це не обходило. Скаже ж таке… Адже це Сашко запропонував — силова установка на зразок мітохондрій. Так, так, на зразок тих овальних тілець, які є в кожній живій клітині — і наче дивні хімічні фабрики перетворюють енергію поживних речовин в енергію, що скорочує м’яз.
Сашко радів із своєї ідеї, мов хлопчисько.
“Хлопчисько. Хлоп’яцтво…” Хто це сказав? Ніби вдарили батогом… А-а, це на вченій раді. Маленький гнилозубий стариган. Як він бризкав слиною. “Що я чую? Яка нісенітниця! І мене хочуть запевнити, що таке судно — цей… цей м’яз буде плавати?! “Біологічний двигун…” Пробачте… е-е… товаришу Коваль, але казки подобаються тільки. дітям”.
його скрипучого голосу Борис не забув і досі…
Суха крейда кришилася в пальцях, сипалася на рукава… А він схвильовано, розгонисто креслив основні вузли корабля, м’язові тяжі… І — розрахунки, розрахунки…
На дошці вимальовувалось довге торпедоподібне тіло. Воно скидалося на кальмара. І не дивно. Адже саме глибоководний кальмар послужив прообразом судна. Це була жива модель.
“На яке пальне ви розраховуєте?” — запитали з першого ряду.
І він відповідав. Може, трохи плутано, забуваючи про деталі, але йому здавалося, що його зрозуміють. Мусять зрозуміти.
Ні, ніяких запасів пального. Вони не потрібні в морі. За пальне правитиме біомаса — риби, молюски, планктон. Судно має гнучкі пластмасові щупальця. Так, фотоелементи, чутливі рецептори… Здобич перетравлюється у спеціальному апараті. Це неважко, хіміки знають.
Енергія?.. Фосфорорганічні сполуки… акумулюються в силовій установці. Вона примушує скорочуватись м’язи… Так, з полімерів. У кілька шарів. Вони утворюють ніби каркас суднл…
Він хотів ще сказати про нервові стовбури, але раптом помітив у кутку Сашка і за-тнувся.
Кольцов сидів біля стіни блідий, готовий до бою. І, як ніколи, войовничо стирчав на голові в нього йоржик…
— Ти пам’ятаєш, Сашко?.. На вченій раді?..
Кольцов випростався, стомлено усміхнувся.
— Пам’ятаю… Я все пам’ятаю, Борисе. І, задумливий, повернувся до вікна:
— Які сьогодні яскраві зорі!..
Зорі зазирали у вікно. Осінні зорі… чисті, холодні…
Синій колір дедалі густішав. Спочатку все навколо було блакитне, світле. А тепер — синява. І вже вгадувався внизу таємничий, сліпий морок.
“Я ждатиму тебе, — сказав на прощання син. — Тільки не забудь про скляні губки”.
Борис мовчки дивився в ілюмінатор.
Що ж, усе скінчилося непогано. Хоч він доволі спочатку понервував. Неспокійний ранок, чекання… Спуск мало не відклали. Адже Кольцов, який мав плисти разом з ним, несподівано захворів. Шкода Сашка… Знов у нього щось із серцем…
Сріблястий “Кальмар” беззвучно линув униз. Все глибше… глибше. Ритмічно стискалися велетенські м’язи, і Борис майже фізично відчував, як всмоктується в отвори вода.
Йому здалося, що він повернувся звідкись здалеку. Там, нагорі, — це тимчасово. Океан ждав його завжди… І в грудях підіймалась невиразна радість.
Червона стрілка глибиноміра повільно повзла по шкалі. Дві тисячі шістсот… дві тисячі сімсот…
Зовсім поруч спалахнуло щось рожеве, стрімко понеслося вниз — і згасло. Наче покотилася зірка. Потім замерехтіли фіолетові вогники. Хтось ніс крихітні факели.
“Креветки”, — впізнав Борис, напружено вдивляючись у темряву.
Він простяг руку, щоб увімкнути прожектор, і не встиг… Тісну каюту раптом затопило примарне голубувате світло. Борис різко повернувся до ілюмінатора і заціпенів. Ось воно… Це мало статися. Він недаремно чекав. З того дня, коли спускався з Кольцовим у батискафі…
Попереду рухалась темна величезна маса. Наче ранкова роса, мерехтіли на ній численні голубі вогники. А ззаду спалахував, пульсував вогняний шлейф.
“Воно не схоже на тварину… — ця думка вразила Бориса. — Ніби… корабель… Ні, ні. Маячня!..
Загадкова істота повернулась і почала зникати з очей. Борис гарячково рвонув важелі керування.
“Не треба… Небезпечно…” — ніби шепнув хтось поруч. Та Бориса охопив азарт погоні…
“Кальмар” недарма скидався на торпеду.
Відстань скорочувалась щосекунди. Все ближче сяюча маса…
Несподівано вогняний шлейф описав дугу. Борис не встиг зрозуміти, що сталося, як живе пружне місиво ринуло на судно. Яскравий спалах… тріск обшивки… Дивний болісний стогін…
Судно жбурляло, наче іграшку. Якимсь чудом Борис включив захисні щупальця. Та вони були безсилі… З передавача потягнув дим.
“Розчавить… Як горіх…” — подумав.
І враз усе скінчилося. Перестало трясти, посвітлішав ілюмінатор… Борис кинувся до нього.
Голубі росинки танули в безодні. І звивався палаючий хвіст. Ніби дражнив і кликав за собою…
І тоді щось сталося з “Кальмаром”. Щось незрозуміле… Судно стрімко ринуло вниз. Само. Мов розлючений звір… Знову почувся дивний тужний звук. Ніби лопнула туга струна.
І стало ясно: насувається щось безглуздо-страшне, неминуче…
Так вир тягне на дно все, що потрапить у його спраглий, широкий зів… Мертве і живе…
Марно намагався Борис зупинити судно. Воно не слухалося.
Вниз… вниз… каменем падав, летів “Кальмар”. Навздогін примарі. У безвість…
Вони чекали на нього.
Жало прожектора вдарило у дно і вихопило з темряви спочатку одну, потім ще і ще… Скляні губки… Нерухомі, загадкові, мов таємниця. І, як таємниця, доступні лише небагатьом.
Вони чекали на нього. І рушили назустріч.
…Та людина не хотіла здаватися. Доки не склепляться повіки… Хіба здаються ті, що йдуть першими?
І розгорялась вогнем остання віра… Він повернеться нагору! Туди, де блакитне небо. Де сірооке хлоп’я жде чудну скляну губку.
Повернеться… Щоб побачити на обличчі хлоп’яти широку, щасливу усмішку.
Л. Сапожников
СТИМУЛЯТОР ЕМОЦІЙ
— Все надзвичайно просто, — сказав професор Кувиркот після третьої чарки коньяку. — Душевний стан людини є функція природних умов, в яких вона перебуває. Змінюйте колір неба над її головою від лазурового до свинцево-сірого, і ви одержите цілу гаму настроїв — від задерикуватого до безнадійно похмурого. Насичуйте повітря замість аромату троянд сірководнем, і ви відіб’єте у закоханих будь-яке бажання милуватися місяцем в алеях Сентрал-парку. Соснові ліси настроюють нас на трохи урочистий лад, метушливі вулиці великого міста стимулюють злобу і дратливість, а пейзажі південних морів схиляють до лінощів і філософського погляду на життя.