А що, як дійсно спробувати?
Шеф зморщив лоба. Цей зайда ніби не схожий на провокатора. Трохи блідий, мабуть, серце зупиняється. Ну, то нічого — зайвий акумулятор для нього знайдеться. В крайньому разі потім відпрацює.
— До речі, як тебе звуть? — запитав шеф.
— Прізвище? — розгублено перепитав відвідувач, хитнувши антеною.
— Ну, як тебе нарекли на біоцентрі, коли зліпили?
— Вибачте, бос… я не дочув… енергія наприкінці… Моє прізвисько — Рижик.
— Дивне прізвисько! Мені такі не траплялися, — кивнув шеф.
— Це мене прозвав вихователь на учбовому полігоні, — сквапно пояснив Рижик, запобігливо усміхаючись, — з того часу прізвисько й пристало.
“На його щоки дали першокласний пластик, — подумав шеф. — Яка тонка міміка! Вона відображає кожен рух думки”. Шеф навіть відчув щось схоже на жалість, згадавши, що цей чудово навчений робот скоро підпаде під смертоносне опромінювання.
— Працювати доведеться в дві зміни, — сказав бос. — Компанія поки що не має другого фокусувальника по нейтрино. Зате жетонів матимеш удвічі більше. А відпочинок тобі ні до чого, так?
— Не зовсім, містер…
— Як це? — очі шефа від здивування полізли на лоба.
— Мені інколи потрібно розслабити м’язи, щоб не втрачати рівноваги.
— І часто?
— Ні, хоча б раз на добу…
— Ну, це ще не біда. Гаразд, беру тебе, робі, — закінчив шеф. — Компанія добре заплатить. Завтра о шостій ранку можеш заступати.
Та Рижик не квапився йти.
— Чи не можна мені зараз одержати аванс? — сказав він. — Хоча б десяток жетонів…
— Гм… аванс, — повторив шеф і підозріло глянув на співрозмовника. — А навіщо він тобі?
— Бачте, бос… Я збирався зайти в радіомайстерню… Блок пам’яті підводить.
— А! Це добре, — погодився шеф. — Робітник завжди повинен дбати про своє здоров’я. “І тебе не доведеться ремонтувати за рахунок компанії”, — додав він у думці. Бос був задоволений.
Рижик дивився на шефа, чекаючи відповіді.
— Гаразд, іди до каси за своїми жетонами, — великодушно дозволив бос. — 3 богом, до завтра! — І він потягнувся до відеофона, щоб дати відповідне розпорядження.
Робот повернувся і вийшов з кімнати.
На порозі холу адміністративного корпусу з’явилася постать з квадратними плечима. Тримаючись за вищерблені гранітні поручні, вона спустилася вниз і, похитуючи головою-антеною, попрямувала до виходу.
— Диви-но, — підштовхнув Гунмор напарника, — крокує, ніби господар.
— Багато собі дозволяють ці білкові тварюки, — озвався напарник, сплюнувши.
— А людей он викидають за ворота, — додав Гунмор.
— Де вже людині за ними поспіти. Мені розповідав один з четвертого відділу, що білкові телепні втоми не знають.
— Вони працюють, доки не спиниться серце.
— А ти хіба не так само працюєш на Уестерн? — сумно мовив напарник.
— Не базікай казна-що, — урвав розмову Гунмор. — Навкруги шпики компанії… Ач, яка хода!
Останній вигук стосувався постаті, яка, обминаючи клумбу з рудими красолями, прямувала до воріт.
— Ех, моя б воля… — крізь зуби процідив напарник, направляючи лазерник у роботову спину. — Ось його поставлять до конвейєра, а якогось хлопця наладять завтра в три вирви…
— Не дурій, — сказав Гунмор, відводячи вузький, мов соломинка, ствол зброї. — Може, й не вони в усьому винні…
На тротуарі постать чомусь зупинилася й оглянулась.
По приморському шосе нескінченною вервечкою мчали реактивні автомобілі, пузаті лімбуси на повітряних подушках, гоночні мальки та різний механічний мотлох.
Робот кілька хвилин постояв, мабуть, вивчаючи характер руху.
— Чого б йому не перестрибнути дорогу? — здивувався Гунмор. — Якихось двадцять ярдів. Я бачив: у нас на учбовому полігоні вони стрибають, ніби коники.
— Очевидно, стара конструкція, — зауважив напарник.
А робот усе ще стояв край дороги.
— Може, в нього аж занадто цього… Як його інсти… Ну того, що їм прищеплюють, як тільки зліплять… — висловив припущення Гунмор.
. — Інстинкту самозбереження, — підказав освіченіший напарник.
— Еге ж. Таке бува. Трапляються і серед них браковані екземпляри.
— Чого ж їх не знищують?
— Навіщо? — відказав Гунмор. — Вони можуть працювати, як інші. А платять їм менше, оце й усе.
Тим часом робот, минаючи машини, перейшов дорогу і заглибився в скверик.
— Амінь, — сказав Гунмор, коли квадратна постать зникла з очей.
У сквері поведінка робота різко змінилась. Він усе прискорював кроки і, нарешті, побіг пустинною платановою алеєю.
Одразу за поворотом на лаві сиділа жінка. Вона швидко підвелась, побачивши робота.
— Удача! — вигукнув той і простягнув жінці жетони.
— Як багато, боже!..
— Двадцять, — недбало кинув він.
— Але ж це роб-жетони, — розчаровано мовила жінка. — А грошей не дали?
— Навіщо вони роботові? Та не сумуй, Рейч, жетони — теж непогано, ми їх обміняємо на гроші.
Молоде обличчя жінки розквітло усмішкою.
— Бачиш, Рижику, моя ідея торжествує, — сказала вона. — І недарма ти зіпсував усі мої картонки.
— Я завжди казав, що ти в мене розумниця.
— Так, а що там за робота? — схаменулася Рейч.
— Щось пов’язане з дешифровкою.
— Коли приступаєш?
— Завтра.
— Чудово. А робота небезпечна?
— Дурниці, — голосно сказав він. — А знаєш, яка важка ця вдяганка, що ми зліпили, дідько б її взяв!
Він з огидою жбурнув на лаву масивний шолом та антену. Зняв бутафорські квадратні плечі, сіру робохламиду й картонний кружечок, розмальований під фотоелемент.
— Тепер можна й спочити, — сказав він. — Мені просто млосно від голоду. Ходімо швидше до автомата, відсвяткуємо нашу удачу.
Л. Шиян
СКЛЯНІ ГУБКИ
— Ти обіцяв… — сказав син.
— Скляну губку… Пам’ятаєш? Ти казав: вони живуть глибоко-глибоко, на самому дні океану. Ти обіцяв мені…
Борис любив стару верф… Любив той неспокій, що вирував тут од раннього ранку й до пізнього вечора, любив спалахи електрозварки і журавлині шиї підйомних кранів. Звідси рушали в плавання новонароджені кораблі. Звідси стартуватиме і його мрія…
Поки що все йшло за планом. Борис міг бути спокійний. Міг… якби не та несподівана зустріч…
Це сталося кілька днів тому, коли він і Сашко Кольцов спустилися в батискафі на глибину три тисячі метрів. Вони вже збиралися підніматись, як раптом Борис побачив оте виблискуюче щось… Воно промчало повз ілюмінатор — величезне, пласке, мов тінь, — і ззаду повис вогняний шлейф. Потім усе зникло.
Він встиг лише вигукнути: “Сашко! Мерщій!” Та було вже пізно.
Тепер він відчував себе сліпим. Безпорадно озирався у темряві. Ждав відповіді, а її не було…
У пам’яті лишився ніби опік. І звав якийсь голос — тихий, упевнений…
Борис мимоволі зітхнув, провів рукою по обшивці. Ось його надія. Корабель… Його недоспані ночі, змучений, палаючий мозок. І потім, як світанок, — близька радість… А головне — попереду.
Скоріше б спуск. Залишились дрібниці, два-три дні роботи.
Він уже бачив себе в океані. Не поплавцем на прив’язі. Не випадковим гостем, змушеним раз у раз підніматися до поверхні. Наче черепаха за ковтком повітря. Ні, він бачив себе мешканцем океану — вільним, стрімливим, нестримним. Таким, як дельфіни, як риби…
Догоряв вересень. Сонце було в павутинні. І золотилася, уся в жовтих кленах, набережна, золотилося судно, схоже на підводний човен-малятко… І червоніла смага на обличчях монтажників.
А далі — на повні груди дихав океан. Звідти дув вітер.
Борис перевів погляд. За доком височіли корпуси Інституту біоніки. Тут працювали конструктори й біологи. Тут техніка навчалась у природи.