— Сеньйоре, — прошепотіла Лоліта через кімнату.
— Що сталося, сеньйорито?
— Ви повинні негайно піти. Я боюся, що мій батько послав по солдатів.
— І ви настільки люб’язні, що попереджаєте мене?
— Невже ж я захочу дивитися на те, як вас схоплять тут? Невже ж я захочу бачити бій і кровопролиття? — запитала вона.
— І це єдина причина, сеньйорито?
— Ви не хочете йти, сеньйоре?
— Я не можу піти з такого чарівного товариства, сеньйорито. Дозвольте мені прийти знову.
— Клянуся святими, ні! Це повинно скінчитися, сеньйоре Зорро! Йдіть своїм шляхом і будьте обережні. Деякими з ваших учинків я захоплююся — от чому я і не хочу бачити вас схопленим. Поїдьте на північ у Сан-Франциско де Азис і станьте знову чесною людиною, сеньйоре. Це кращий шлях.
— Маленька проповідниця! — сказав він.
— Ви підете, сеньйоре?
— Але ваш батько пішов, щоб принести мені їжу. Хіба я можу піти, не подякувавши йому?
Дон Карлос знову ввійшов до кімнату. Сеньйор Зорро з виразу його обличчя вгадав, що солдати вже з’явилися на дорозі. Дон Карлос поклав пакет на стіл.
— Трохи їстівного, щоб ви взяли із собою в дорогу, сеньйоре, — сказав вій. — Але нам дуже хотілося б ще послухати ваші спогади, перш ніж ви відправитеся в небезпечну подорож.
— Я занадто багато вже говорив про себе, сеньйоре, це зовсім не личить кабальєро. Буде набагато краще, якщо я подякую вам і залишу ваш будинок.
— Принаймні, сеньйоре, випийте ще кухоль вина.
— Боюся, — сказав сеньйор Зорро, — що солдати занадто близько, дон Карлос.
Обличчя дона Карлоса при цьому сполотніло, бо розбійник витяг пістолет, і дон Карлос побоювався, що йому дорого доведеться заплатити за свою підступність. Але сеньйор Зорро не збирався стріляти.
— Я вибачаю вам це порушення гостинності, доне Карлосе, тому що перебуваю поза законом і за мою голову призначена ціна, — сказав він. — І я не гніваюся на вас. На добраніч, сеньйорито. Сеньйоре, прощавайте.
Раптом переляканий слуга, що нічого не знав про події цього вечора, ввірвався до кімнати.
— Пане! Солдати тут, — закричав вій. — Вони оточили будинок.
Розділ ІX
БРЯЗКІТ ШПАГ
Майже посеред столу стояв чималий канделябр, у якому яскраво горіло близько десятка свічок. Сеньйор Зорро підскочив до нього й одним рухом скинув на підлогу, погасивши усі свічки й в одну мить зануривши кімнату в повну пітьму. Він уник швидкого натиску дона Карлоса, стрибаючи по кімнаті так легко, що його м’які чоботи не робили ані найменшого шуму і не виказували місця його перебування. На мить Лоліта відчула на талії руку чоловіка, що ніжно обхопила її, і подих на щоці та почула шепіт:
— До скорого побачення, сеньйорито!
Дон Карлос ревів, як бик, указуючи шлях солдатам; і вже деякі з них стукали в парадні двері. Сеньйор Зорро кинувся до сусідньої кімнати, що виявилася кухнею. Слуги-тубільці розбіглися перед ним, начебто він був примарою. Він же швидко загасив усі свічки, що там горіли.
Потім він побіг до дверей, що відкривалася надвір, і видав звук, що був наполовину стогоном, особливий звук, подібного до якого ніхто в гасієнді Пулідо ніколи раніше не чув. Коли солдати ввірвалися в парадні двері, а дон Карлос вимагав тріску, якою знову можна було б запалити свічки, у дворі почувся стукіт копит. Солдати здогадалися, що це скакав кінь Зорро.
Звуки копит завмерли у віддаленні; але солдати визначили напрямок, у якому біг кінь.
— Ворог сховався! — закричав сержант Гонзалес, що був на чолі загону. — На коней і за ним! Тому, хто схопить його, даю одну третину винагороди!
Кремезний сержант вибіг з будинку, люди — за ним; вони скочили в сідла і люто помчали в темряву на стукіт копит.
— Світла! Світла! — пронизливо кричав дон Карлос усередині будинку.
Увійшов слуга з тріскою, і свічки було знову запалено. Дон Карлос стояв посеред кімнати, потрясаючи кулаками в безсилому гніві. Сеньйорита Лоліта причаїлася в кутку із широко розплющеними від жаху очима. Донья Каталіна, цілковито прийшовши до тями, вийшла зі своєї кімнати, щоб довідатися про причину сум’яття.
— Негідник утік! — вигукнув дон Карлос. — Треба сподіватися, що солдати схоплять його.
— У будь-якому разі він розумний і хоробрий, — зауважила сеньйорита Лоліта.
— Я визнаю за ним не, але він розбійник і злодій! — заревів дон Карлос. — Навіщо знадобилося йому мучити мене цим візитом!
Сеньйорита Лоліта подумала, що знає причину, але вона була б останньою з тих, хто захотів би пояснити її батькам. На обличчі грав слабкий рум’янець, викликаний спогадом про руку, що обійняла її, і про слова, пошепки сказані їй на вухо.