— І розбитих голів! — додав капрал.
— Так! і розбитих голів, друзяко! Я б правив країною! Жоден молокосос не стояв би довго впоперек мого шляху. Шпагу з піхов, і на них! Попадись Педро Гонзалесу! Ха! Наскрізь у плече — чистенько! Ха! Наскрізь легеня!
Гонзалес скочив на ноги, витяг шпагу з піхов і заходився розмахувати нею в повітрі. Він нападав, парирував і завдавав ударів, наступав і відступав, викрикував прокльони і вибухав сміхом, б’ючись із примарами.
— От спосіб! — верещав він коло каміна. — Скільки нас тут? Двоє проти одного? Тим краще, сеньйори, ми любимо сміливі випади. Ха! Одержуй, собако! Здихай, псе! У бік, боягузе!
Він похитнувся до стіни, задихаючись. Вістря його шпаги встромилося в підлогу, велике обличчя почервоніло від зусиль і кількості випитого вина. Капрал, солдати і товстий хазяїн довго і голосно глузували з цього безкровного бою, з якого сержант Педро Гонзалес вийшов, безперечно, переможцем.
— Якби був… якби тільки був цей прекрасний сеньйор Зорро переді мною зараз! — задихався сержант.
І знову двері розчинилися, і до таверни з ревінням бурі ввійшла людина.
Розділ ІІІ
СЕНЬЙОР ЗОРРО РОБИТЬ ВІЗИТ
Тубілець поспішив закрити двері, аби захистити усіх від сильного вітру, потім знову пішов у свій куток. Новоприбулій і стояв спиною до всіх, хто був у довгій кімнаті. Вони могли бачити, що його капелюх насунутий на очі, паче для того, щоб перешкодити вітрові зірвати його, а тіло закутане в довгий, наскрізь промоклий плащ.
Усе ще стоячи спиною до присутніх, він розгорнув плащ і струсив з нього краплі дощу, потім знову загорнув його на грудях, а товстий хазяїн подався уперед, потираючи руки в приємному сподіванні, що кабальєро заплатить немало монет за їжу, ліжко і турботу про його коня.
За кілька кроків від хазяїна незнайомець круто повернувся, і той скрикнув од жаху і подався назад. У капрала забулькало в горлі; солдати важко відсапувалися; у сержанта Педро Гонзалеса відвисла нижня щелепа і він витріщив очі.
У людини, що стояла просто перед ними, була на лиці чорна маска, що зовсім ховала його риси, і крізь її прорізи очі лиховісно зблискували.
— Ха! Хто це? — отямився Гонзалес, бо деяке самовладання нарешті повернулося до нього.
Людина, що стояла перед ними, вклонилася.
— Сеньйор Зорро до ваших послуг!
— Клянуся святими! Сеньйор Зорро, е! — вигукнув Гонзалес.
— Ви маєте сумніви щодо цього, сеньйоре?
— Якщо ви дійсно сеньйор Зорро, то ви втратили розум! — заявив сержант.
— Що означає ця промова?
— Ви тут, чи не правда? Ви ввійшли до готелю, чи не так? Клянуся усіма святими, ви піймалися в пастку, мій чарівний розбійнику.
— Чи не буде сеньйор такий люб’язний пояснити? — низький голос Зорро звучав якось особливо.
— Що ж ви, сліпий? Або ви позбавлені розуму? — запитав Гонзалес. — Хіба я не тут?
— А як це стосується мене?
— Хіба я не солдат?
— Принаймні ви вдягнені в солдатську форму, сеньйоре.
— Клянуся святими, хіба ви не бачите капрала і трьох наших товаришів? Ви прийшли, щоб здати свою мерзенну шпагу? Скінчили ви удавати шахрая?
Сеньйор Зорро приємно засміявся, не зводячи очей з Гонзалеса.
— Звичайно не здаватися я прийшов, — сказав він. — Я прийшов у справі, сеньйоре.
— У справі? — запитав Гонзалес.
— Чотири дні тому, сеньйоре, ви жорстоко побили тубільця, що розгнівав вас. Це сталося на дорозі між Реіна де Лос-Анджелес і місією в Сан-Габріель.
— То був мерзенний пес, що став мені впоперек шляху. А вам що до того, мій прекрасний розбійнику з великої дороги?
— Я друг пригноблених, сеньйоре, і прийшов, щоб покарати вас.
— Прийшов, щоб покарати мене, дурню! Ви покарати мене?! Я помру зо сміху, перш ніж простромлю вас наскрізь! Можете вважати себе мертвим, сеньйоре Зорро! Його превосходительство запропонував чудову ціну за ваш труп! Якщо ви людина віруюча, то прочитайте свої молитви! Я не хочу, щоб говорили, начебто я убив людину, не давши їй часу покаятися в гріхах. Даю вам час ста ударів серця.
— Ви щедрий, сеньйоре, але я не маю потреби молитися.
— Тоді я мушу виконати свій обов’язок, — сказав Гонзалес і підняв шпагу. — Капрале, ви залишитеся біля столу, й інші також. Цей молодець і та винагорода, що він уособлює, мої!
Він розправив кінці своїх вусів і почав посуватися обережно, не припускаючи помилки недооцінити супротивника, тому що він чув деякі розповіді про мистецтво Зорро володіти шпагою. Сержант опинився на потрібній відстані, але раптом відступив, немов змія попередила його про удар, а насправді сеньйор Зорро звільнив одну руку з-під плаща, і в руці цій був пістолет, зброя, найбільш ненависна сержанту Гонзалесу.