— Ви не можете змусити мене, — відповів розбійник і знову тихо засміявся.
Сержант Гонзалес зрозумів тоді, що розлютився, а розгнівана людина не може битися на шпагах з тим мистецтвом, як людина, що стримує свій темперамент[5]. Тоді він став холодним, його очі звузилися, і усякі хвастощі припинилися.
Він знову нападав, але тепер був обережніший, відшукуючи в супротивника незахищені місця, які можна було б простромити, не ризикуючи власною поразкою. Він фехтував, як ніколи протягом усього свого життя. Він проклинав себе за те, що припустився помилки, дозволивши вину і їжі позбавити його переваги. Спереду, з усіх боків нападав вій, але його відкидали знову, і всі його трюки розгадувалися раніше, ніж він устигав застосувати їх.
Звичайно, він спостерігав за очима свого супротивника і раптом побачив у них зміну. Раніше, начебто, вони сміялися крізь маску, а тепер звузилися і, здавалося, сипали іскрами.
— Ми досить погралися! — насупився сеньйор Зорро. — Настав час покарання!
Він прискорив випади, повільно, але методично, крокуючи вперед і змушуючи Гонзалеса відступати. Кінчик його шпаги здавався зміїною голівкою з тисячами язиків. Гонзалес відчув себе під владою ворога, заскреготав зубами, але спробував стримати себе і продовжував битися.
Тепер він стояв спиною до стіни, але в такому положенні, що сеньйор Зорро, б’ючись, міг спостерігати за людьми в кутку. Гонзалес розумів, що розбійник грає з ним, і був готовий придушити свою гордість та покликати капрала і солдатів на допомогу.
Раптом почувся стук у двері, які тубілець замкнув на клямку. Серце Гонзалеса тьохнуло. Хтось бажав увійти. Хто б там не був, він вважатиме за дивне те, що хазяїн або його слуга не відчинили негайно двері. Можливо, допомога вже, близько.
— Нам перешкодили, сеньйоре, — сказав розбійник. — Мені шкода, тому що забракло часу належним чином покарати вас, і доведеться зробити це якось іншим разом. Хоч ви навряд чи заслуговуєте другого візиту.
Стук у двері посилився. Гонзалес голосно вигукнув:
— Ха! У нас тут сеньйор Зорро!
— Боягузе! — скрикнув розбійник.
Його шпага, здавалося, знову ожила. Вона кидалася в усі боки з божевільною швидкістю. Тисячі променів світла від миготливих свічок падали і віддзеркалювалися від неї.
Шпага рвонулася вперед і зачепилася як слід. Сержант Гонзалес відчув, як його шпага, вискочивши з рук, полетіла вгору.
— Так! — скрикнув сеньйор Зорро.
Гонзалес очікував на удар; клубок підступив йому до горла від самої думки про те, що таким буде його кінець, замість смерті на бойовищі, настільки бажаної для солдата. Але сталь не простромила його груди, щоб випустити гарячу кров.
Натомість сеньйор Зорро опустив ліву руку, переклав у неї руків’я шпаги і затис його разом з пістолетом, а правою дав Педро Гонзалесу дзвінкого ляпаса.
— Це людина, що жорстоко поводиться з безпомічними тубільцями!
Гонзалес загарчав з люті і сорому. Хтось намагався висадити двері. Але сеньйор Зорро, здавалося, мало думав про це. Він відскочив назад і уклав свою шпагу в піхви із блискавичною швидкістю. Розмахуючи пістолетом, погрожуючи всім у довгій кімнаті, він кинувся до вікна і стрибнув на лаву.
— До наступного разу, сеньйоре!
Потім, вибивши вікно, вистрибнув, як гірська коза стрибає зі стрімчака. У вікно увірвалися вітер і дощ, і свічі згасли.
— За ним! — закричав Гонзалес. Він бігав кімнатою, знову схопивши свою шпагу. — Відчинити двері! За ним! Пам’ятайте, буде непогана винагорода!
Капрал першим дістався дверей і розчинив їх. Спотикаючись, увійшли двоє селян, що жадали вина і пояснень, чому було зачинено двері. Сержант Гонзалес і його товариші зіткнулися з ними, збили з ніг і кинулися в бурю.
Але даремно. Було так темно, що людина не могла бачити на відстані простягнутої руки. Злива була така сильна, що змивала сліди майже моментально. Сеньйор Зорро зник — і ніхто не міг сказати, в якому напрямку.
Знялася метушня, у якій взяли участь і селяни, що прийшли. Сержант і солдати повернулися до таверни, вже повної знайомих людей. Гонзалес зрозумів, що його репутація тепер під загрозою.
— Тільки розбійник, тільки горлоріз і злодій міг зробити це! — голосно кричав він.
— Як це сталося, друзяко? — запитав хтось із юрби біля дверей.
— Цей прекрасний сеньйор Зорро знав, звичайно! Кілька днів тому я зламав шматок руків’я моєї шпаги, фехтуючи в Сан-Жуан Капістрано. Звичайно, чутка про це дійшла до сеньйора Зорро. От він і відвідав мене, скориставшись з цього, щоб мати потім можливість сказати, що переміг.