Що робити?
Узяв господар хлібину та курку в мішок, та й пішов на край села, де самотньо жив Тараду-та. Казали люди: був він великим знахарем і моцним чаклуном, знався і з янголами, і з бісами. Міг той мольфар і щастя людині прикликати велике, і негоду відігнати, й нечистого духа заклясти, аби вірно служив та допомагав багатство примножувати. Прийшов ґазда до мольфара, розповів про своє лихо. Вислухав його чародійник. Розпалив люльку, — покурив, подумав. А потім промовив: А «Твоє щастя, що нині переддень Благовіщення, якраз зручний час. Я прийду, полікую твою корову. А тобі розповім, що маєш зробити, щоб більше такого не було. Але за те маєш віддати мені двох овець». Погодив-
і ся той ґазда, і тоді Тарадута сказав: «Візьми полотняний мішок, всип туди солі, піди І завтра до схід сонця в ліс. Знайди мурашник, розгреби його трохи, поклади туди сіль, і загорни, і не обертаючись іди додому. А як \ прийде святий Юрій, то теж устань до схід ^ г сонця, поклади в полотняний мішок стільки ж цукру, як було солі, піди до мурашника, витягни сіль, а цукор залиш біля мурашника і не обертаючись іди додому. Давай ту сіль потроху корові в їжу, і жодна відьма не зможе відібрати в неї молоко...»
Так сказав Тарадута, а потім надягнув кри-саню, підперезався чересом, узяв торбу з якимось начинням та й пішов із ґаздою до нього додому. Вивів корову з хліва, облив її водою з пляшечки, а потім розмішав борошно у воді. Додав туди дрібку солі та голівку часнику зі своєї тайстри, долив якоїсь темної рідини з пляшечки, щось пошептав, похрестив корову ножем і сказав таку примову: «Вийшов червоний чоловік із червоного моря, напас червону зорину на червоній паші, здоїв червону зорину в червону дійницю, процідив червоне молоко в червоні а І ґелетки, зібрав червону сметану і сколотив У червоне масло, поніс до червоного міста П на червоний ярмарок продавати. Прийшли /| люди, купували-торгували, нічого не чули, L не знали. Так аби за ту святушку, зорину І чередійники аби не чули, не знали, аби ще-iJ зли-пропали, так як дим щезає-пропадає, ' ніхто не знає, гди си діває...»
І Так примовив, попрощався і сказав ґазді на ' прощання: «Після Юрія жду тебе». Та й пі-'і шов домів.
' \ Ґазда зробив усе, що казав йому мольфар, — і ^7 корова перестала хворіти, молока додалося в неї. Господарі раді, та ось треба йти розплачуватися з чародійником, а жінка й каже: «Та що він там зробив — пошептав щось та водою корову напоїв. Досить йому й однієї вівці». Так вони поговорили та й полягали спати. А вранці встала жінка, пішла корів доїти — а їх нема в хліві! Вона туди-сюди — нема. Коли чує, десь нагорі корова мукає. Глянула — корова з телицею на горищі хліва, де сіно зимою зберігається. Голови повистромлювали у віконце і ричуть. А місця там так мало, що й людина ледь-ледь поміститься. Жінка в крик: що за лихо?! Коли хтось кахикає за ворітьми. Вона дивиться — стоїть Тарадута і посмішкується. Ґаздиня в крик: «То ти зробив?» А він: «Ти ж не захотіла віддячитися, як слід, то тепер маєш». Чоловік теж із хати вибіг. Почали вони вдвох .і із жінкою просити мольфара, щоб зглянувся ' V на них, а вже вони спокутують свою про-
IV вину перед ним. «Добре, — відказав Тара-^ дута. — Ідіть у хату й не виходьте, поки не J покличу». І вже щось бурмоче собі під ніс. І Закінчив шептати, махнув рукою, покликав
ґаздів надвір. Вийшли вони, дивляться — а їхні корови вже в стійлі.
Звідтоді ґазда всім наказував, аби-сь не лаялися з мольфаром...
Ця бувальщина - яскрава ілюстрація до стосунків мольфара з людьми та до розуміння мольфарської діяльності в цілому. Мольфара поважають і побоюються, до нього йдуть на поклін, коли є нагальна потреба. Його задобрюють і винагороджують, коли він допомагає. Мольфар якщо й призначає платню за свою роботу, то тільки після зримого результату. Якщо людина дотримується домовленостей - усе гаразд. Якщо ж замовник намагається перехитрувати мольфара, то розплата теж настає дуже швидко. Причому в такій формі, щоб для господаря раз і назавжди стало все зрозуміло.
Подібні бувальщини розповідають і про Гоя із Шешор, який був одним із останніх Великих Мольфарів. Одну з таких історій мені розказали в Косові.
ішли якось до Гоя дві куми. Взяли, як годиться, дарунки (гуцули навіть сьо-"“годні рідко розплачуються з мольфаром грішми, частіше — харчами чи іншими гостинцями). Ідуть дорогою та й гомонять.
Одна з жінок і каже: «А може, то все неправда, що про діда говорять? Може, він і не вміє нічого?» А вона несла мольфарові кошик яєць. Та й вирішила: «Не понесу йому всіх яєць». Відібрала трохи яєць із кошика, сховала їх край дороги у бур’яні, лопухами прикрила. Та й пішли жінки далі. Прийшли на дворище до Гоя. Він спершу прийняв одну жінку, а до тієї, що не вірила, каже: «А з тобою й говорити не хочу. Не вірила мені? Називала старим брехуном? Яйця сховала? Тог йди собі геть. І яєць теж узяти не зможеш», у Ідуть куми назад, дійшли до місця, де були г яйця сховані. Жінка тільки туди, щоб узя- і ти, — а там замість яєць гадюки... J